Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
Пам’ятник Михайлові Грушевському на вулиці Володимирській став першим, навколо якого зробили захисну споруду в рамках проєкту RE:Ukraine.Monuments, і він уцілів під час обстрілів Києва 10 жовтня 2022 року. На численних фотографіях пам’ятника після прильоту з-під пошкодженої захисної конструкції видніють мішки з піском — це перший рівень захисту, зведений іще на початку великої війни. Ми поговорили з волонтерами, котрі будували цю захисну «піщану піраміду». Ними виявилися незнайомі між собою люди різних професій, які мали спільну мету — вберегти культурну спадщину Києва.
Олександр Душаков: Я артист балету, працюю в Київській опері, що на Контрактовій площі. 20 років я там, цього року вже 21-й сезон. Учився в Київському державному хореографічному училищі, зараз воно називається хореографічним коледжем. Це моя середня освіта, а вища — Міжнародний слов’янський університет.
Олег Борисенко: Я інженер-будівельник. Навчався у Сумському будівельному коледжі, зараз закінчую Київський національний університет будівництва й архітектури. Я в цій справі вже давно: працював і в Укроборонпромі, і в інших організаціях. Донедавна — у Національному музеї історії України у Другій світовій війні, був старшим майстром відділу нагляду та експлуатації. Зараз я технік готелю «Інтерконтиненталь» на Михайлівській площі.
Олександр Гузєєв: Я людина творча, а за освітою технік із альтернативних джерел енергії. Займаюся музичними проєктами як музикант, продюсер, організовую культурні події «Важка культура», працюю в продакшині ToyPictures ресьорчером.
Олег: Я народився і виріс не в Києві, я зі Слобожанщини, а тут із 2005 року. Це місто, яке я полюбив, яке обрав і з якого нікуди не збираюся. За кордон виїздив, але повертався — вже розумієш, що ти тут назавжди. Київ — це таке надзвичайно вдале поєднання мегаполісу з усіма його можливостями і міста, яке зберігає своє культурне значення, це столиця в усіх сенсах. Тут є шарм, є атмосфера, є все.
Я вже кілька років живу на Борщагівці. Взагалі, жив у багатьох районах Києва: Троєщина, Лісовий, Русанівка, Березняки… І для мене вже немає аж такої різниці, який район, — ну Київ і Київ.
Раніше було, що якийсь подобався більше, якийсь менше, а зараз — це одне місто, і ти все одно рухаєшся по ньому, а вдома не так багато часу перебуваєш.
Олександр Г.: Київ — це одне з вічних міст. Сюди приїжджають люди з різних куточків України і світу (от, наприклад, я сам із Херсона). Це невід’ємний орган нашої країни. Важливий, як серце.
Спочатку я мешкав на Печерську, потім біля Львівської площі, а тоді переїхав на Куренівку, орендую житло у приватному секторі навпроти Кирилівського гаю. Для мене Куренівка стала відкриттям: це один із перших українськомовних районів Києва, унікальне місце, таке на межі з селом. Через радянську владу воно має свою сумну історію, Куренівську трагедію (техногенна катастрофа, що сталася 13 березня 1961 року, коли потужний селевий потік із Бабиного Яру крізь прорвану дамбу затопив Куренівку і призвів до численних жертв — ЖК). Я спілкувався із сусідом, який бачив це наживо. Кирилівський гай, Бабин Яр — це важке і значуще для Києва місце, і жити біля нього — це для мене своєрідна честь відкрити Київ із такого боку.
Олександр Д.: Для мене Київ стоїть окремо від інших міст, які я люблю, бо це моє життя: я тут народився, виріс, сформувався. Це безумовна любов.
Я корінний киянин, у мене і батько, і мати народилися в Києві. Я виріс на Сирці, а зараз живу на Оболоні, там у бабусі була квартира, яку я успадкував. Мені подобається цей район, тут Дніпро близько, а я рибалю. Якщо Київ — це організм, то я частка цього організму. Я не можу уявити собі життя не в Києві. Скільки за все життя було пропозицій, та поїхати попрацювати — це добре, це гарно, але жити — тут. І якби сталося так, що тоді в лютому вони би взяли Київ, для мене це було б особистою трагедією.
Потреба допомагати: волонтерство у час війни
Олександр Г.: Я зустрів 24 лютого з коханою в Києві. Прокинулись від дзвінка моїх батьків, які в Херсоні, опісля почули, як працює ППО, почали збирати тривожну валізку, але так нікуди і не поїхали. Мали відчуття, що треба бути тут, на своєму місці.
Олег: Перші дві доби я провів на роботі, ми з колегами терміново евакуювали виставку української геральдики часів УНР, чергували, патрулювали, бо не було розуміння, що взагалі робити. Дружина з малим встигли виїхати 25 лютого, за кілька годин до того, як підірвали міст в Ірпені. Коли вони поїхали, я заспокоївся і почав думати, як бути корисним.
Олександр Д.: Коли почалася велика війна, я був у Парижі на гастролях, ми вилетіли 23 лютого. У Києві залишилися дружина з донькою. Я написав їм велетенський список речей типу ліхтариків-батарейок, де що лежить на випадок, якщо почнеться, хоч сам у це до кінця не вірив. На щастя, вони виїхали через кілька днів після початку. Я зміг повернутися до Києва тільки 19 березня. Приїхав, і мені стало дуже спокійно, бо за кордоном мені здавалося, що тут просто кінець світу. Одразу пішов у військкомат, мені сказали «ми вам подзвонимо», до сих пір чекаю. Я хотів хоч щось робити і почав волонтерити.
Днів чотири працював у «пісочниці» на Оболоні — це місце біля Дніпра, де набирали пісок у мішки, які потім роз’їжджалися по Києву. Не знаю, скільки тисяч мішків ми наповнили і відправили. Багато всього було, із найбільш драйвових завдань — копати окопи біля Пущі, у якій ще стояли росіяни.
Олег: Я теж ходив у військкомати після 24-го: у солом'янський, святошинський, але мені так само сказали, що зі мною зв’яжуться. Пішов у ТрО — підрозділи вже укомплектовані. Я собі подумав, ну окей, все одно має знайтися робота. Тоді було прагнення хапатися за все, що можна, аби лиш щось робити. Заповнював анкети в гуманітарні штаби, писав організаторам у приват, по фейсбук-спільнотах питав, чи потрібна допомога. Я дізнався про групу волонтерів на Оболоні, долучився до наповнення мішків із піском. І коли щодо пам’ятників пішов клич, то, звісно, приєднався. У квітні, коли москалі пішли з Київської області, виїжджав із різними організаціями в Гостомель, Демидів, Горенку, Ірпінь.
Навесні у Києві всі робили хто що міг, не відмовлялися, коли хтось казав, що потрібна поміч.
Олександр Г.: Ми не знали одне одного раніше, але могли бачитися, коли допомагали в Музеї однієї вулиці на Поштовій площі з якимись господарськими справами, як-от паркан полагодити. Ольга Рутковська з Віталієм Білецьким (учасники ініціативної групи «Музей на Поштовій» — ЖК) час від часу організовують там толоку, робота буває різна. Якось я під’їхав, щоб допомогти перенести колоди 11 сторіччя. Я ставився до них як до суперпам’ятки, намагався дуже обережно покласти і відірвав собі нігтьову пластину — так близько познайомився із древнім Києвом :)
Олександр Г.: Я теж дізнався про захист пам’ятників через Олю і Віталія. Ми випадково зустрілися в будівельному магазині, вони розповіли, що долучилися до Червоного Хреста і вивозять людей, встигли зареєструвати свою ГО і хочуть брати ще пам’ятки на оборону, так би мовити. Сказав, що допоможу, — жодні руки не були зайвими, у Києві було порівняно мало людей.
Паралельно я волонтерив у штабі ТрО, вранці приїжджав на Володимирську гірку, де завантажували пісок, і їхав до пам’ятника Грушевському. Після обіду чергував: ми реагували на будь-які виклики і виїжджали допомагати, як «швидка».
Я колись працював санітаром на «швидкій», і от це було щось схоже, тільки відрізнялося тим, що тобі телефонують люди, які займаються охороною пам’яток і подібними справами.
Захист пам’ятника Михайлові Грушевському
Олег: Почалося з того, що до пам’ятника Володимиру підвезли два КАМази піску, просто насипом їх висипали, але потім вирішили, що Володимир Великий у нас доволі великий, і йому цього буде трошки недостатньо, але можна використати цей пісок для пам’ятника Грушевському. Основні організаторські функції взяли на себе Ольга з Віталієм, логістикою займався їхній знайомий. Ми брали якісь мотузки, щоб зав’язувати мішки і вдягалися у те, чого не шкода, бо нас попередили, що мішки з-під борошна.
Олександр Г.: Ми всі були білі :)
Олег: Нас ніхто не консультував, як усе правильно облаштувати. Окрім мене, будівельника, був іще один чоловік, інженер чи архітектор, але це жодним чином не вплинуло на процес. Не було такого, щоб хтось кимось керував, ми разом усе вирішували.
Олександр Г.: Гарна риса українців ця самоорганізація. Мені здається, через те, що не було єдиного загального інструктажу, всі виграли багато часу. Зробили саме так, як вони знають, і наче все вдалося.
Коли пам’ятники були захищені тільки мішками з піском, було видно, наскільки у різних пам’ятників по-різному це було облаштовано, як це було креативно. Це унікально і цікаво, люди гуртуються, наче один великий організм, і будують свій захист, тому що вважають це важливим.
Олег: Ми працювали днів чотири. Йшло повільно, бо і якось нас дощ прогнав, і машина не вантажна, лише мікроавтобус, а пісок важкий, тому возили по трохи.
Олександр Д.: І доводилося чекати, доки машина повернеться, бо вона одна. А по дорозі ще й блокпости, це додаткові зупинки.
Пам’ятник має 4,8 метри висоти і незручний — він сидить і зверху трішки назад відхилений, і в нас не було достатньо мішків, щоб зробити рівненьку піраміду, довелося придумувати, як краще. І ми не знали, як саме захистити голову, Ольга звідкись привезла таке «забрало», закрили ним голову і обклали мішками.
Олег: Якось я був на чергуванні біля «Батьківщини-Матері», і мій знайомий скинув фотку, що частина мішків посунулась. Я вже не міг долучитися, але написав Ользі, що треба поправити. І потім бачив, що хлопці відновили захист.
Олександр Д.: Під час повітряної тривоги продовжували працювати, піднімали голову і думали, куди може прилетіти.
Олег: Ми поспішали, і погода була дощова, непевна. Треба було закінчувати почате, бо хтозна, що буде завтра. Зізнаємося, що ми трохи нехтували безпекою, не йшли в укриття, і не ми єдині. Я запам’ятав, що в березні все одно прибирали вулиці, і факт повітряної тривоги не порушував процесу. Цим пишатися не варто, але так було.
Олександр Г.: Не те щоб нехтували, ми все одно були в такому «жовтому» стані настороженості і розуміли, що якщо зараз почне десь біля нас прилітати, то будемо відповідно реагувати. А так тривога була така… приглушена. Коли чуєш її знову і знову, то вже більш-менш зрозуміло, що робити: оцінюєш, де ти знаходишся, куди тікати. І чесно кажучи, не вірилось, що нас будуть бомбити, якийсь внутрішній купол, думаєш, що нічого не станеться. Зараз мені важко описати тодішні відчуття, враховуючи те, як ми звикли до повітряних тривог.
Мені бабуся розповідала, як війну по радіо оголосили, тож у дитинстві я думав, що почути сирену — дуже страшно. І коли я почув її вперше, це було емоційно.
Олександр Д.: Пам’ятник Грушевському єдиний, в укріпленні якого я брав участь. Багато чого робив, а от саме пам’ятників більше не було. Я потім на велосипеді їздив і дивився, як інші пам’ятки захищають.
Олег: У моїй професійній діяльності були роботи з пам’ятками архітектури: ремонти, реконструкції, реставрації. А саме захист пам’яток — ні, бо навіть не було приводу для такого захисту.
Олександр Г.: Для мене це теж єдиний подібний досвід і, я сподіваюся, останній — не хотілося б повторення історії, коли треба буде знову захищати пам’ятники. Виявилося, що Ольга, яка нас усіх зібрала, знала скульптора, який створив пам'ятник Грушевському (Володимира Чепелика — ЖК), мені це зрезонувало, тепер він теж має особливе місце в серці. Хочеться знову побачити цей пам’ятник без мішків.
Пам’ятники міста
Олег: Київ багатий на прекрасні пам’ятники, годі сказати, який улюблений, бо Київ це Київ — вибір великий. І ще з пам’ятниками часто пов’язані особисті спогади.
Олександр Д.: Так, річ не тільки у вигляді пам’ятника, а й у спогадах, у його символізмі. Я часто їздив на гастролі, і коли виїжджаєш із Києва чи в’їжджаєш, ти бачиш «Батьківщину-Мати». До війни я ставив собі запитання, чому «Батьківщина-Мати» стоїть обличчям до Москви з піднятим мечем, а тепер зрозумів, чому це так. Як на мене, Котляревському приділено мало уваги, я би хотів, щоб у Києві був пам’ятник йому, а не лише погруддя, отам як із Лук’янівки їхати на Сирець (у парку Котляревського, на розі вулиць Юрія Іллєнка і Герцена — ЖК).
Олександр Г.: Мені подобається пам’ятник бандуриста і козака зі списом (на перехресті вулиць Петра Сагайдачного та Андріївської — ЖК). Він для мене такий особливий зараз, під час війни.
Мабуть, мої улюблені пам’ятники — це ті майбутні, що стоятимуть замість тих, хто недостойно займає місце зараз.
Олександр Д.: Захищати наші пам'ятники важливо, тому що це культура, це те, заради чого ми живемо. Як там, це ж Черчилль сказав: якщо в нас не буде культури, то за що ми воюємо? (є кілька версій цих слів, які приписують Черчиллю: «Якщо немає культури, навіщо ми тоді воюємо?» та «Якщо ми економимо на культурі, то за що ми воюємо?» — ЖК).
Олег: Це питання ідентичності. Росіяни не тільки знищують наші пам’ятки ракетами, а й демонтують ті, до яких можуть дотягнутися, як це відбувається на півдні країни. Бо розуміють їхню важливість.
Олександр Г.: Це принципово. Це символи, історія. У в споруджені захисту є і прагматичний аспект — часто немає планів і креслень пам’яток, і якщо вони будуть пошкоджені, повністю відновити їх буде неможливо.
Олег: Тут ідеться більше про пам’ятки архітектури. Взагалі відновити можливо, знаю про ініціативу 3D сканування пам’яток на Галичині, вони молодці. А взагалі питання болісне. Взяти Харків — там дуже багато чого постраждало. А ще ж війна не закінчилася. Коли доведеться відновлювати, а нам дуже багато чого доведеться відновлювати, у багатьох випадках не буде на що спертися, бо немає навіть креслень.
Але все, що ми не зможемо захистити, ми відбудуємо, тому що це наш прямий обов’язок.
Якою буде наша перемога?
Олег: Наша перемога точно не буде дипломатичною, вона буде на фронті. І вона не буде завтра. Найімовірніше, багато хто з нас іще потрапить на фронт. Для нас це не буде свято — буде біль і сум, бо ми ще багато втратимо, треба це усвідомлювати. Але це буде перемога. І вона буде за нами.
Олександр Г.: Згоден, що з державою-терористом неможливо домовитися. Це має зрозуміти весь світ і якомога швидше. І так, ми всі віримо в ЗСУ і сподіваємося, що у них вистачить сил і наснаги… ні, сил і наснаги у них точно вистачить, а світ своєю допомогою може прискорити цей процес. Наша перемога буде значущою для історії всього світу. Це подія, яка має статися. Головне, що вона буде.
В дитинстві до мене приїжджав друг із Росії. Якось я йому сказав, що колись була війна між Україною та Росією, і Україна перемогла. Перепитали у батьків, вони пояснили, що такого не було. Не знаю, чому так думав, я не мав ворожих уявлень, це було якесь дитяче бачення. Виходить, я цю перемогу вже давно відчував. Сподіваюся, буду готовий до неї, хай коли вона станеться.
Олександр Д.: Навряд чи це буде якийсь один день. Скоріше процес. Чим буду займатися після перемоги? Буду працювати далі, жити. Тепер хоча б дожити до неї, це головне.
Олег: І до, і після перемоги — треба працювати. Це наш обов’язок — рухати економіку, донатити на ЗСУ і фонди гуманітарної допомоги. За фахом я будівельник, і таким, як я, треба буде працювати особливо багато, і не деінде, а тут, в Україні. Після перемоги на нас чекає важка і копітка праця.
Мапа улюблених місць Олександра, Олега та Олександра
Олександр Душаков: Зараз я працюю на Контрактовій, а живу на Оболоні. На роботу люблю їхати велосипедом по набережній прямо на Поділ. Милуюся Дніпром, набираюся натхнення. Додому повертаюся так само. Це мій робочий маршрут. А гуляти — де завгодно: на Золотих, на Оболоні, у центрі. Щоправда, не дуже люблю бувати у промислових районах, хоча Почайна (колишня Петрівка) мені подобається, а вона трохи промислова.
Із парків — «Наталка» на Оболоні. Але тут двоїсто: мені дуже подобався острів навпроти парку, я туди на човні перепливав, щоб помилуватися шматочком дикої природи, а тепер до нього зробили місток, там частіше бувають люди, вже не те.
Театри люблю, зоологічний музей, у дитинстві ходив туди часто-часто і кожен експонат знаю. Музей історії України у Другій світовій війні мені теж подобається. Та багато!
Мене хрестили у Хрестовоздвиженській церкві на Подолі, і мою дочку там хрестили — рідне місце. Вона старовинна і дуже красива, там є зображення Бога-Отця з відкритим обличчям, не за хмаринкою, це рідкісне явище. А за зовнішнім виглядом подобаються Андріївська церква (вона і стоїть дуже ефектно), Софія, Михайлівський собор (шкода, що відбудова, а не автентика).
Олег Борисенко: Всі історичні пам’ятки час від часу реконструюються, відбудовуються. Мало таких, що не зазнали змін. На деякі пам’ятки мені відкрили очі знайомі, котрі не з Києва. Коли живеш тут і бачиш їх кожен день, то не сильно помічаєш цю красу. А вони тобі кажуть: «Ой, у вас там Софія така розкішна, монументальна!» А це і справді так! Стоїш, дивишся, а це просто фантастика!
Маршрутів може бути багато, але якщо звести до одного, то це Русанівка. Я вперше побував там близько 20 років тому, і відтоді Русанівська набережна поза конкуренцією. Мені важко пояснити чому, я просто люблю це місце.
Якщо прогулянка центром, то можна спуститися з Володимирської гірки на Поділ, у цьому є якийсь шарм. Музей Ханенків дуже крутий, шкода, що постраждав.
По закладах — насамперед «Купідон», який біля Прорізної. Книгарня «Сяйво» біля Бессарабського ринку. А музей — Київський історичний.
Олександр Гузєєв: Деякі заклади, які мені подобалися, позакривалися. Наприклад, «Шанкара» у дворику на Січових Стрільців. Особливим списком ідуть ті місця, де я виступав: театр Леся Курбаса, Мала опера, Plivka (концертний заклад у Довженко-Центрі). Подобається сама будівля Національного музею історії України, екстер’єри та інтер’єри київських храмів: Володимирського собору, храму Покрови Божої Матері.
Із цікавих місць: стрічкоткацька фабрика на Нижньоюрківській, 31 — унікальний культурний комплекс, він не занедбаний, зараз це кластер майстерень, клубів, концертних майданчиків. Я там іноді роблю концерти, волонтерив у перші місяці повномасштабного вторгнення.
Близький серцю маршрут — Пейзажна алея. Вона, до речі, існує завдяки мешканцям навколишніх будинків, які змогли врятувати її від забудовників (запрошуємо прочитати наш матеріал про рятівників Пейзажної алеї — ЖК). Із Пейзажної алеї по Андріївському узвозу можна вийти на Поділ чи Труханів острів, він за час війни відкрився для мене новими барвами. Ще мені подобається Кирилівський гай, адже я живу поряд. Моя кохана з Троєщини, все більше дізнаюся про цікавинки цього району. Так мапа моїх улюблених місць розширюється.
Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.
Над матеріалом працювали:
Інтерв'юерка: | Авторка: |
Наталія Горда | Софія Котович |
Коректорка та транскрибаторка: | Фотографиня та дизайнерка мапи: |
Анна Пастушина | Олександра Онопрієнко |
|
Comentarios