Юліана Дебопре— студентка фольклористики та популяризаторка української традиційної культури. Вона не називає себе етноблогеркою, але у своєму інстаграмі розказує і показує правдиву традицію та красу: воскові й барвінкові весільні віночки, обрядові та святкові вбрання, прикраси, вишивку, аксесуари…
Ми зустрілися зранку на Подолі, на Спаській, 13. Ранок був морозний, у закладі сиділи з лептопами працьовиті ранні пташки, хтось награвав гами на фортепіано, і ми говорили з музичним супроводом. Розмова була дуже легкою, ми багато сміялися, багато згадували, говорили про важливе, любовне, справжнє.
ПОЛЮБИТИ КИЇВ
Я зі Славути Хмельницької області. В Київ переїхала через навчання — вчуся тут на фольклористку в КНУКіМі (Київський національний університет культури і мистецтв — ЖК). Спершу я не любила це місто, бо як приїжджала до родичів, бачила інший його бік: торгові центри, великі траси, шум машин. Але коли зрозуміла, що хочу бути фольклористкою, варіантом був тільки Київ. Тоді я почала заглиблюватися в те, що відбувається тут саме з моєї спеціальності, і під кінець одинадцятого класу прям не могла дочекатися, коли переїду: вже не так взаємодіяла зі своїми однокласниками через різні інтереси, дуже хотіла потрапити в свої люди, відчути своє середовище. А потім, коли приїхала, зрозуміла: ні, хочу додому, назад. Я дуже сімейна дитина, а тут зʼявилося усвідомлення, що стала дорослою і це вже не зміниться. Оця адаптація була важкою і, як згадую, тривала довго, проте період сімнадцяти-вісімнадцяти років був цікавий: відчувалися зміни, все починало накопичуватися, зациклюватися довкола моєї діяльності.
Маленьке місто й столиця — це дуже різні масштаби. Деколи думаєш: боже, хочу поїхати в Славуту, бо там тихіше. Часом я таки втомлююся від шуму, постійного руху та й від обстрілів, хоча нічого не поробиш, такі наші реалії. Але мені дуже подобається, що в Києві чимало можливостей. Можна побути на самоті, а можна зустрітися з класними людьми, яких тут так багато. Раніше я приїжджала в Київ спеціально, щоб потрапити на танці. Мої перші танці були від «Божичів» на Володимирській гірці. Прийшла туди з дівчинкою, з якою познайомилися в інтернеті й досі дружимо. Потім потрапила сюди, на Спаську (в культурний центр «Спаська 13», частина локальної вуличної культури «Спаська», де влаштовують музичні та мистецькі події, чаювання, майстер-класи, рекреаційні заходи — ЖК). Згадую, як важко було знайомитися з колегами й іншими людьми, але я думала: «Юліано, ти по-іншому не ввійдеш в цю тусовку» — і змушувала себе підходити. І я таки знайшла своїх людей, які й тримають мене тут. Зараз можна змінити це моє віконечко на актуальне «полюбила Київ», і полюбила саме за людей, вони його творять, він живе завдяки цим людям.
Якщо асоціювати Київ із якимсь традиційним танцем, то був би, напевно, імпровізований танець — козачок або гопак. Бо Київ — він такий різний, на нього можна дивитися з різних боків, і кожен, як у танці, робить свої викрутаси.
Минулого року я жила-була на Подолі. Люблю кінотеатр «Жовтень», і навіть переїхавши в інший район, йому не зраджую. Тут своя атмосфера, особливо на прем'єрах визначних фільмів. Люблю кав'ярні-книгарні та захоплююся тим, що на кожному куті вони є. І коли туди заходиш і бачиш, скільки людей читає, купує книжки — це дуже гарно. Я раніш не любила читати, але відколи переїхала в Київ, щотижня купую нову книжку — так швидко їх прочитую. Люблю метро і читати там, бо їжджу на доволі довгі відстані. Коли тільки почала жити в Києві, їздила лиш метро, а зараз це вже звична річ і деколи хочеться й на автобусі прокататися, щоб подивитися на київські пейзажі.
СПІВ І СПІЛЬНІСТЬ
Із трьох років я ходила у фольклорний гурт «Перлинка». Мене туди завела сусідка, і, як згадує моя тамтешня вчителька, я стояла насуплена й соромʼязлива. І ніхто не думав, що ця дівчина стане фольклористкою. Так усе почалось. А потім, десь у класі 10-му, я зрозуміла, що хочу фольклористикою займатися серйозно, хочу на це вчитися, досліджувати. Батьки мене підтримували, а решта родичів допитувалися: «Вчителькою будеш?» — але я знала, що є й інші можливості, тому все-таки пішла й не шкодую. Бо це вже був мій стиль життя — ми всією сімʼєю їздимо в експедиції, досліджуємо, популяризуємо.
Спів бабусь я почула у першій експедиції (у мене бабусі не співають), в яку класі в девʼятому нас брала з собою вчителька з «Перлинки», фольклористка Майя Іванівна Сайпель. Ми їздили по своєму Шепетівському району Хмельницької області. Не памʼятаю, які в мене тоді, вперше, були відчуття, бо це так цікаво: діти сидять і слухають, як бабусі спивають — але, певно, вони були якісь особливі, якщо я вирішила йти далі.
Я була в семи експедиціях (дуже сподіваюся, що ця цифра скоро зросте),
більшість із них організувала пані Майя. Зазвичай ми їздимо компанією вчотирьох: з нею, з мамою та сестрою.
Перед початком експедицій ми завжди домовляємося, куди і до кого їдемо, робимо це через знайомих або через власні звʼязки. Тобто інформанти (в моєму випадку бабусі) завжди наперед знають, що ми завітаємо. Приїжджаємо обовʼязково з гостинцями, спілкуємося про щось звичайне, а тоді переходимо до початку сеансу. Обовʼязково треба, щоб люди відчували довіру, тому головне для нас — створити теплу обстановку.
Я дуже люблю слухати історії про молодість бабусь, до яких приїжджаю, як вони ходили на танці, як на Андрія ворожили чи які страви мали на Різдво. У мене, наприклад, на Хмельниччині, це такі рідкісні страви, що в кого питаю з інших регіонів, ніхто не знає: калатуша, голубці з картоплею, кутя пшенична з халвою, пироги з житньої муки з пасолею, кисіль густий, що ложкою їдять — але часом таки вдається в когось знайти деяку подібність. Бабусі, з якими ми говоримо, вони жили так само у важкі часи, як і ми зараз живемо. Звичайно, наш світ відрізняється від їхнього, але оця паралельність відчутна, коли співаєш і розумієш, що бабуся, в якої ти ту пісню записувала, колись сиділа в колі дівчат і хлопців на вечорницях чи просто десь на лавочці і так само співала. Те, що завжди запамʼятовувалося: коли ми вже збираємося їхати, а бабусі нас не відпускають й обдаровують всім, чим тільки можна. Їдемо — й о-о-о-от стільки з собою веземо, і дуже тепло від того, що вони віддають так свою любов.
Зараз я учасниця багатьох вторинних традиційних гуртів (тобто виконавці — реконструктори з народною манерою співу, а не первісні носії пісень — ЖК). Це і студентський університетський колектив «Кралиця», і «Щука-риба», й інструментальний гурт «Дріб». Також ми створили в університеті інструментальний гурт, але ще не назвалися.
Народний спів і взагалі традиція — це спосіб відчувати отой міцний звʼязок, спільність між минулим і сучасним, між нами — українською молоддю, і ними — нашими бабусями.
Ось зараз ми сидимо на Спаській, і це, напевно, одне з таких місць, де люди вперше знайомляться з традицією. А ще Алея художників — люблю коли там проводять танці влітку, коли ти не в цих шубах, а гарно одягнена, в зручному взутті приходиш. Надворі спека, літо, а ти танцюєш. Дуже класно, що не тільки фахівці чи люди, які вже давно цікавляться фольклором, приходять, а весь час нові й нові. Також є «Рись» — простір, куди можна прийти і зануритись у світ традицій (історію Андрія та Катерини, котрі започаткували цей проєкт, можна прочитати на нашому сайті — ЖК). Але головний центр української традиції — це, звичайно, музей Івана Гончара (читайте щоденникову історію його засновника, скульптора Івана Гончара, яку ми створили за матеріалами музею — ЖК), де відбувається багато чудових подій: танці, лекції фахівців, концерти різних гуртів. Поза університетом я якраз у таких місцях відкриваю для себе щось нове: з музею Гончара, де часто беру участь у заходах як волонтерка, з Українського дому, де бувають різні традиційні виставки. Обираючи, куди б сходити цього тижня, заходжу в канал «Події традиційної музики» — там зручно стежити за подіями.
ТРАДИЦІЯ ЯК ОРІЄНТИР
Коли виходжу зі своєї бульбашки, неприємно дивує, що знову значно побільшало російської мови, і це дуже тригерить, думаю: «Ну, люди забули, що тут ракети літають над головами». В моєму рідному місті, у Славуті, більшість молоді слухає російську музику і споживає російський контент. І хочеш якось із цим допомогти, але ж не можеш вплинути на усвідомлення окремо кожної людини. І хоча водночас є справді багато свідомої молоді, та дуже багато роботи ще попереду.
Так зі сприйняттям українського загалом. Радянський Союз знищував нашу культуру як тільки міг і замінив автентику підробкою, ерзацами. І зараз те покоління Союзу так і бачить нашу традицію: посвяти в хлопчики-козачки з червоними атласними шароварами і жахливими шапками, пісні, які асоціюються з мекнувшими козаками на тусовках чи селянами на весіллях. Люди це все вбирали як губки з отих радянських фільмів, особливо багато цього досі є в малих містах. З початком повномасштабного вторгнення «традиційність» стала дуже популярна, але ж насправді в деяких випадках це зовсім не та традиція, це шароварщина, котра не має нічого спільного зі справжньою традиційною естетикою, і ми це намагаємося показувати.
Я не маю аж такого чіткого відчуття, що просуваю українську традицію, але роблю це навіть просто вдягаючи щось етнічне. І так само завжди звертаю увагу, як бачу на комусь щось від традиційних сережок до спідниці, особливо в якомусь глухому районі, одразу виникає думка: «О, ну це моя людина». Коли я перший раз ішла на танці, то так і орієнтувалася, чи туди їду: бачу дівчинку в традиційній спідниці, отже, туди. І є доволі велика частина людей, які розуміють оцю справжність, для яких вона є орієнтиром.
Наші пращури одягались просто, у всьому цьому був смак. Ідеально підбирали кольори, все було дуже гармонійно, і вони були багаті, ці образи їхні. Говорять, які ми були бідні, а подивитися на фотографію і зараз відтворити той стрій, то тільки одна вишита сорочка буде коштувати тисяч із двадцять. Кошти в спадок не залишали, залишали оці сорочки, які потім людей і годували, тому цього дуже мало залишилося. Коли ми приїжджаємо в експедиції й розпитуємо, то кажуть: «Та яке, у нас не було чого їсти, які вишиті сорочки, добре, щоб хоч буденну якусь сорочку мати». Такі реалії. А бувало, що просто спалювали, бо «не потрібно». От, наприклад, у мене теж від прабабусі жодної сорочки не залишилося.
Традиція потроху зникає. Стає дедалі менше інформантів, бабусь чи дідусів, які можуть щось розповісти. Ми якось планували їхати до однієї бабусі, та все чомусь відкладали, а потім вона загинула: будинок зайнявся і з ним разом згоріла та бабуся. І це було дуже прям… коли ти розумієш, що міг записати, але не поїхав… Тому зараз, коли ми знаходимо інформантів, їдемо одразу, бо розуміємо, що тепер такий час, що не можна чекати.
Якщо ми будемо передавати з покоління в покоління ці свої знання, традиція не зникне, просто вона вже буде інакша. Десь щось змінюється, осучаснюється, співи зараз уже не зовсім такі, як ті, що записані «Поліфонією» та іншими проєктами. Але має таки залишатися оцей основний фундамент. Тому я дуже тішуся, коли геть маленькі дітки ходять в строї, співають народні пісні так, як співали їхні бабусі. Саме завдяки ним традиція не згасне. Наша культура дуже багата, просто треба побачити її з іншої сторони, з правдивої сторони. І тоді ти розумієш: вау, яке багатоголосся звучить в піснях, які гарні ці тексти. Вона може зникнути тільки тоді, якщо ми не будемо її популяризувати. А ми саме цим і займаємося.
Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.
Над матеріалом працювали:
Інтерв'юерка: | Авторка: |
Богдана Горбань | Софія Головко |
Фотографка: | Редакторка: |
Олександра Дивнич | Анна Пастушина |
Comments