Пан Сергій пам’ятає Другу світову, подальшу відбудову Києва та Куренівську трагедію — одну із замовчуваних масштабних техногенних катастроф, коли в столиці загинуло багато людей.
Ми прийшли до пана Сергія додому. Він розповідав про Київ дитинства і гортав історичні книжки про своє місто, чітко знав, на якій сторінці фотографії, які він хотів показати, — видно, що читав фоліанти не раз. Він пам’ятає, як Володимирська гірка була заросла диким бузком, а Андріївським узвозом діти спускалися на санчатах. Запрошуємо почитати про Київ очима людини, яка живе в ньому 84 роки.
КИЇВ ТОДИ́
Народився в Києві. Розкажу про свій район — Шевченківський. Він найкращий у нашому Києві. По-перше, тому що він Шевченківський. У нас вийдеш на гору — Дніпро видно, шевченківські краєвиди видно, Поділ старий, древній. Куди не глянь, скрізь гарно. Як малий був, отак вийдеш на цю гору — а вона називається Воздихальниця, це Володимир приходив туди і воздихав, таке повітря було свіже — глянеш, а там сама зелень. А зараз ми з вами вийдемо туди — застроєно повно, новостройки, нема вже тої зелені. Наш князь великий виходив і дивився туди вдалечінь. А там далеко ліс. Ой, було гарно. Ну нічого. Життя йде, бачите…
Я був зовсім малий. Мама на роботі, шила гімнастьорки, батько воював, а мені страшно, мама мені послала одіяло на підвіконні, і я сидів там, дивився: як танк проїхав, на госпіталь, ранених привозять і вивозять. Ще пам’ятаю перший танк, який увірвався в Київ. Танкіст той загинув, і тут же на площі його поховали, довго була там могила на площі, а потім її перенесли у парк Слави.
Любимі місця дитинства — Софійська площа із Богданом Хмельницьким. О, колись були зими! Зараз нема таких зим. Сніг як повіє, засипле повно-повно. Я розкажу зараз про Софійську площу. Відлига, значить, асфальт мокрий, а вночі мороз вдарив — і голольод. Кому погано, а нам, хлопчакам, весілля: санчата, коньки. Зверху станеш коло брами, біля собору і аж до самого низу на ботінках їздиш. Ото їздиш-їздиш, а коли приходиш додому, вони мокрі і мама: «Де ти це так набородив?».
Богдан Хмельницький був не такий, як зараз. А він тоди́ був відкритий, шестигранний і фонарі висіли, світильники гарні історичні. Росли рослинки з таким пасльончиком, ми лазили, збирали у жменю. І трамваї їздили там інші, от як Тянгиштовхай із «Лікаря Айболитя» — однакові що спереду, що ззаду. Трамвай їхав на Прорізну, а там розвороту нема, то машиніст переходив на інший край і їхав назад. Про Володимирську гірку буду розказувати з хлопчачої точки зору. Жив я раніше на Рильському провулку, там, де зараз Кличко живе, там старий дім ото. Там жили монахи з Софії. Сім сімей у домі було, а двір великий, і хлопці, і дівчатка — весело. Я коли хлопцем був, на День Перемоги у нас салют був тут завжди на гірці над Українським домом, і потім ми зграями ходили збирати все там: і порох, і всякі освітлювальні ракети, — аж униз до Дніпра за ними лазили. Наше дитинство проходило на тих горах. Для нас воно було щось особливе: далеке і дуже цікаве. Там печери були, між іншим, біля самого Дніпра, де трамвай ходив по набережній. І вихід із Лаври там є. Не пролізеш, бо заґратовано було. Хоча можна було б для туристів відкрити.
Володимирська гірка була в наш час дика, бузок цвів, можна було заблудиться. Ми там для рибалки черв’яків копали: накопаємо і на Дніпро. Дике було місце, і тільки на Андріївський собор отак глянеш — дуже величаво.
На узвозі було древнім камінням вимощено, а зараз нема. Можновладці поробили ремонт, каміння забрали собі на Кончу Заспу. Ото підіть мимо фунікульора спустіться і наліво під фунікульор отуди далі. Оце для мене воно нове, там були такі хащі!
Я вчився в українській шостій школі, а ближче до Андріївської церкви 25-та російська була. І от дітей багато, а узвіз зимою — це свято, сядеш на щось, а ще й паровозиком, і аж донизу. О-о-ой! Ото весілля було!
В шістдесятих була танцювальна площадка Жаба, одна з небагатьох. Всі збиралися там. Молодий був, танцював. Потім ходили в ресторан «Рів’єра». На Подолі ми не гуляли, то був босяцький район.
Зараз я із задоволенням ходжу з Рильського провулку на Січових Стрільців і по Пейзажній алеї, де пройшло моє дитинство. От сонечко хай вийде. Там було дике. Там є гора Дитинка, заросле колючими кущами місце, і ми там підривали патрони. Воно як гахне! Таке дитинство було. Зараз ходжу на верхню площадку, де історичний музей. Подобаються краєвиди на Дніпро, на Поділ і аж туди на новостройки.
КУРЕНІВСЬКА ТРАГЕДІЯ
13 березня 1961 року сталася Куренівська трагедія.
Що таке Бабин Яр — там розстрілювали людей під час Другої світової, з вересня-жовтня 1941 року. Радянські військовополонені під конвоєм німецьких вояків закопували тіла євреїв, розстріляних у Бабиному Яру. Німці закладали вибухівку, щоб засипало.
На початку 60-х така була атмосфера: після Другої світової, Київ розбомблений, інтенсивно йшло будівництво жилого фонду — хрущовок. Із цією метою над яром працював завод будівельних виробів: цемент, розтвор. І вода ж треба була. А лишню воду, пульпу зливали в яр. Все це заповнялося. І потім пульпа вилилася на Куренівку.
До того були чутки. Люди замітили, що щось починається внизу: капає, струмочки. Люди сповіщали, що може таке трапитись і треба щось робити, але керівництво не реагувало, в них строїтєльства йшли, і на цю пульпу ніхто не звертав уваги.
Я пам'ятаю цей день. Ми пішли на роботу. А працював я в Науково-дослідному інституті шахтного виробництва на Лєніна (зараз це вулиця Богдана Хмельницького, 4). Робочий день, а тут по радіо парторг об’являє, що всім співробітникам зібратися внизу біля автобусів. Ми сідаєм в автобуси, і кудись нас повезли. Не говорять куди. Потім об’явив розпорядник, що їдем на місце аварії: «Ви ідьоте в ацеплєніє». Тобто щоб ніхто туди і звідти не пройшов. І ми оце цепочкою стояли. Моє місце зверху, ми за деревами бачили, що щось твориться, а що саме — не бачили. Шум-гам, пожарні машини понаїхали.
Потім надвечір розвезли по домах. А ми собі думаємо: в чому ж справа, що сталося? Були ж ті, що внизу стояли, ті бачили все. Виявляється, пішла пульпа, великим потоком. Вона знесла на своєму шляху будинки.
Ця лавина настільки мощна і сильна, глина така у-ух — змела трамвай, перекинула з людьми. І туди на трамвайний парк потягла всьо. І автобус тоже постраждав. Воно як поперло. Пожарні зразу приїхали. Мій дядя пожарнік, він розказував, що все бачив. Людей позмивало, витягали вже мертвих. Багато їх було. Жуть. Казав, що чуть не загинув там, провалився біля лікарні, то схватився за дерево і якось удержався.
Через кілька днів почали екскаватори, бульдозери працювати.
І все це було тишком, пошепки. Бо була вказівка не обмінюватися мнєніями, не розказувати. Не розпространяться, що там така трагедія. Хоча всі все знають. І ніхто з керівництва ні слова, ніби нічого й не було. Тут недалечко 12-го Гагарін у космос полетів, воно наклалося і затушувало.
Як Куренівська трагедія вплинула на Київ? Люди знають, що вона була, але мовчать. Життя іде, люди получили квартири нові.
Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.
Над матеріалом працювали:
Фотографка: | Редакторка: |
Олександра Онопрієнко | Анна Пастушина |
Авторка: | Інтерв'юерка: |
Софія Котович | Крістіна Паращєвіна |
Транскрибаторка: | |
Тоня Смирнова |
Comments