Гурт Schmalgauzen запросив нас до себе на репетиційну базу — у легендарний ресторан «Вавілон», що у Будинку кіно. Ми багато жартували, хлопці говорили наввипередки і доповнювали одне одного — одразу видно, що команда. Ми про них дізналися від «Лесі Квартиринки», де вони неодноразово виступали. Про дружбу і музично-театральне закулісся читайте у нашій історії.
Р о м а — саксофоніст, виріс на Виноградарі Ж е н я — басист, виріс на Виноградарі
К и р и л о — барабанщик, із Кременчука Полтавської області
В л а д — соліст і гітарист, із Хмельницького
М і ш а — піаніст, вокаліст, гітарист, із Кривого Рогу
В а л і к — директор гурту, виріс на Борщагівці
Міша: Я з Кривого Рогу і спочатку розглядав Львів та Одесу як міста, куди поїду вчитися. В Києві спочатку почувався відсторонено, місто лякало, і я його за університетськими справами майже не бачив. Але тепер зрозумів, що вживаюся і мені кайфово. З’явилося коло близьких людей, ми спочатку дружили, потім це переросло в гурт, і от ти розумієш, що тут твоє наче коріння.
Кирило: Це ж розповсюджена історія, коли ти вже тут пожив, повчився, м’язами обріс, а потім їдеш у своє рідне місто і такий: ну все, я додому, і їдеш до Києва.
КИЇВСЬКИЙ ПЕРІОД
Рома: Ключовою річчю для нашого об’єднання є університет Карпенка-Карого.
Влад: Відправна точка, яка всіх зібрала.
Міша: Ми всі там на магістратурі, крім Роми, котрий закінчує бакалаврат, і Жені й Кирила, які навчаються в іншому університеті.
Влад: Мама змусила один раз піти в театральну, і понеслося, — це моя коротка історія.
Женя: У мене в дитинстві дружочок найліпший пішов у театральну студію, я за ним, і понеслося.
Рома: Я половину життя займаюся музикою. Певно, у багатьох виникає емоційне вигорання і доля дає можливості зайнятися чимось іншим, відволіктися. Так було і в мене: я вже просто не міг торкатися інструментів, і мене покликали на кінопроєкт, це підштовхнуло вступити в Карпенка-Карого. Зараз мені важко уявити своє життя без акторства і музики. Можливо, коріння зіграло роль — мій батько теж у Карпенка вчився.
Кирило: Мама хотіла, щоб я був актором, а я не хотів. Я хотів бути стоматологом або будівельником. А потім у 10 класі потрапив у театральну студію і більше варіантів, чим займатися, вже не бачив.
Міша: Я думав або йти в музичне училище, або вступати на звукорежисуру. Вирішив піти на акторський, бо в театрі багато що поєднується, музика зокрема.
Валік: Для мене це був перехід від спорту, я вирішив спробувати, і вдалося.
Міша: Гурт змінювався: і його концепція, і склад. Спочатку більше акторства, потім писали пісні. Коли почався карантин, ми зрозуміли, що багато матеріалу написали. Якось сиділи разом і такі: Кірюха, ти згодний грати на барабанах? Жека, будеш на басу? Так ми розкидали, хто чим займається. В нас була можливість виступити на павільйоні ВДНГ, і пішло.
Валік: Днем народження гурту вважаємо 9 липня 2020 року, це був наш перший концерт.
Влад: Ми цілими днями пропадали в підвалі будинку культури в Іванковичах.
Міша: Село Іванковичі, Київська область — там творилася наша історія. В Іванковичах була перша репетиційна база гурту, там ми створили перший альбом, провели багато часу, бо їхали туди після навчання і репетирували вночі, а зранку знову повертались в університет. Це місце знакове, з ним повʼязано багато теплих спогадів.
Женя: Карпенка — це місце, яке нас зібрало. Іванковичі — загартувало. А одне з місць, де ми маємо змогу реалізовувати наші задуми, — Будинок кіно.
Валік: Будинок кіно — для гурту особливе місце, ми дуже його любимо.
Валік: У Києві не так багато хороших майданчиків з апаратурою і світлом, де можна домовитись про концерт на якихось умовах. І для нас є знакове місце — павільйон на ВДНГ, який ми вже згадували і який, на жаль, знесли вже.
Женя: Із місць, не пов’язаних із музикою, люблю 50.45 coffee на Кудрявській: там із будки для взуття зробили круту кав’ярню.
Кирило: А я Солом'янський парк, нещодавно знову туди ходив.
Влад: Ботсад на «Університеті».
Женя: На Ярвалу, як іти в бік Золотих воріт перед кав'ярнею «Ідеаліст» є арка, за нею дворик і друга арка, проходите повз будинок, і там є завжди безлюдна галявина, де можна курити цигарки, пити колу і слухати музику.
Валік: Оглядовий майданчик навпроти готелю «Салют» — місце сили. І через міст якщо переходити, панорама гарна.
Рома: Пейзажна алея. У мене дуже багато спогадів із дитинства там.
Влад: Щодо рекомендацій, що треба відвідати в Києві, то, як на мене, варто піти на «Співай, Лоло, співай!» у театрі Франка, мені особисто дуже імпонує.
Рома: Залежить від того, чого хочеться: якщо мінору, то «Украдене щастя» Молодого театру, мажор — це їхній мюзикл «Шинель».
Женя: А якщо хочете і мінор, і мажор, приходьте на виставу «Покоління пепсі» у Театр на Печерську. Там є вірші, від яких мене пробивало на скупу чоловічу сльозу. І багато речей, де ти можеш посміятися від душі, там класні гойдалки, де тебе кидає зверху вниз.
Міша: «Лимерівна» режисера Івана Уривського дуже гарна.
Кирило: Від мене — «Швейк» у театрі Франка. От уявіть, вистава грається двадцять з лишнім років, у людей стільки всього могло в житті змінитися, а щоразу аншлаг, квіти, сльози, регіт.
Валік: Мені здається, в кожному театрі Києва зараз є речі, на які варто піти.
Міша: Важко зараз у театрі робити повну п'єсу чи якісь матеріали великі, бо раніше глядачі майже будь-якого віку могли спокійно просидіти три години, а тепер час тіктоку, рілсів і ютубу. Навіть пісень довших, ніж 3-3,5 хвилини майже не випускають. Для сучасного глядача треба підбирати формат інший, аніж просто вистава. І ми не в замкненому просторі існуємо, ти постійно посилаєшся на великих режисерів від Томаса Остермайера до Роберта Вілсона.
ЗАЛАШТУНКИ
Міша: Ми займаємося пісенним жанром, в якому є театральні події та драматургія Андрій, акордеоніст, режисує нам всі ці речі і відповідає за це співвідношення.
Валік: У нас це симбіоз музики й акторства, вони в балансі. У якійсь програмі більше театру, менше інструментів, в іншій більше співу, так само і в піснях.
Міша: Хтось каже, що ми схожі на Dakh Daughters, але це кабаре, це інше, у нас змішані стилі. Назву ми придумали у процесі обговорення, відштовхувалися від сленгового замінника слів драйв і кураж, типу «тут має бути schmalgauzen».
Влад: Усі речі, які ми робимо, я би вклав в одне слово — джізель, це вигадане мною слово, такого поняття не існує, але воно схоже на гарне жіноче ім'я.
Валік: Колективно ми все-таки схиляємося до того, що все, що ми робимо, наш стиль можна охарактеризувати словом Schmalgauzen, воно об’єднує всі аспекти нашої творчості та нашого життя.
Міша: В цьому гурті я відчуваю незалежність і свободу. Тут творчість, дружба і вільне плавання. Напевно, це неможливо отримати деінде.
Рома: Наш гурт — це наркотик, на який швидко і сильно підсідаєш. Коли не репетируємо місяць, починає ламати. Водночас це віддушина, де можна наповнюватися енергією і надихатися, акумулювати ідеї, які народжуються у твоїй голові і за які тебе не засудять. Без гурту життя не було б таким цікавим.
Валік: Для мене це невелика сім’я.
Кирило: Одностатева.
Влад: Європейська.
Валік: Просто сім'я. У ній є все, що у кожній, зокрема розбіжності, але ніхто через це не розходиться, всі тримаються разом.
Влад: Стільки всього сталося, але нічого не змусило нас розпастися, тож це воно.
Кирило: Такий конект раз на мільйон стається, це як блискуча карточка черепашки ніндзя — ультрарідкісно.
Женя: Коли ми не бачимось кілька днів чи тиждень, то за відчуттями наче місяць. Жартуємо: о, ти так виріс!
Міша: Наша творчість зумовлює те, що ми уважні до світу, вбираємо в себе і мистецтво, і навколишню дійсність, нас надихає і музей, і падіння жовтого листочка з дерева.
Валік: Театральний університет вчить усе в себе вбирати, і десь воно зіграє. Моя ж робота полягає в тому, щоб у хлопців були максимально комфортні умови для творчості.
Влад: І технічні речі також важливі, рожеве світло на початку — людина заходить, і воно з нею працює. Із таких дрібничок складається весь Schmalgauzen.
Міша: Кожен приносить щось своє: Влад пише текст, хтось задає ритм, хтось додає соло, і те, що приніс Влад, перевертається на 180 градусів.
Влад: Процес багатоетапний: Кірюха звідкись із дна океану дістає ритми, які підходять, Женя одразу дописує бас. Але іноді надзвичайно швидкий: пісню «Відьма» ми написали за 15 хвилин і вже за годину зіграли з повним аранжуванням. І таке буває.
Кирило: Якось було хлопці повертаються з «перекуру» і кажуть, що два куплети написали.
Валік: Ми вивели формулу: у нас імпровізація в системі.
Міша: Ти можеш зіграти сцену 20 разів поспіль, а на 21-й не зіграється. І от все, розбиваєшся об стінку і переробляєш. Влад: Морська тема нам цікава, тому що океан дуже мало досліджений і це безодня для фантазії, міфів і легенд.
Міша: Мені здається, це пряма паралель із життям: ти пливеш і пливеш, буває сонце, буває шторм.
Кирило: Коли був карантин, я довше всіх сидів у Києві, а тоді вирішив поїхати додому. І після того придумав собі лайфхак: лишатися в Києві, коли всі роз’їжджаються, бо, хай що станеться, з часом почнеться двіжуха, і я хочу бути в ній із самого початку. Коли почалася велика війна, я й не думав їхати, бо знав, що всі повернуться.
ПІСЛЯ СИРЕН
Валік: Ми не бачились певний період часу — із кінця лютого до середини травня, для нас це задовго. І коли зібралися, зрозуміли, що скучили і один за одним, і за творчістю.
Міша: Вторгнення стовідсотково вплинуло на нас, але скоріше на самопочуття кожного. У нас було написано багато матеріалу, але ми дуже довго намагалися зрозуміти, в якій формі йому бути. Між тим, як ми зібралися, і коли зіграли перший концерт, минув час. Більшість текстів Влад написав, і йому дяка за те, що вміє це зводити не просто у слово «війна», а оформлює у щось глибше, воно і про вчора, і про завтра.
Влад: Із приводу текстів основним важелем є Міша, він мій найкращий провідник у світ творчості. Беремо диктофон, він наспівує мені демку, і я ці ноти перекладаю в текст.
Кирило: У нього є такий геніальний рядок наприкінці пісні «Розалінда», що кохання ненавидить смерть, це я зрозумів, коли вколовся троянди шипами, тобто тобою, і вмер. Воно трохи замилюється на репетиціях, але в якийсь момент пробирає.
Влад: Я українську народну й естрадну музику слухав до війни, тому коли всі почали витягувати «Червону калину», то я вже її знав. Коли мене накривало, я вмикав у навушниках гімн УПА з відео, де його співають, тримаючи прапор Збаразької станиці, текст наче зазвучав по-іншому. Ми з моїм другом-оперником говорили, що «Зродились ми великої години» — це реально найпоетичніший український гімн.
А нещодавно мама передала мені старий гуцульський церковний пісенник, раритет, і мені це все близьке, бо всі родичі були в найкращому розумінні проукраїнські, це захід, консерваторії закінчували, реально крута культура. Воно вертається, люди відкопують, згадують.
Кирило: Не хочу, щоб це прозвучало максималістсько, бо ми не підлітки, але певним чином ми продовжуємо те, за що вони боролися, за що їх розстрілювали. Ми відчуваємо відповідальність за культуру.
Міша: Це як писала Леся Українка, що мова родить правду, — так, думаю, мистецтво робить правду (йдеться про фрагмент із поеми «Кассандра»: «Ти думаєш, що правда родить мову? Я думаю, що мова родить правду» — ЖК). Не просто одягти вишиванку, це спосіб мислення.
Валік: Є безліч способів зробити свій внесок у культурну боротьбу, можна діяти в полі державних інституцій, можна незалежно, як це робимо ми. Добре, що нас це застало, коли ми плюс-мінус стояли на ногах, мали налагоджену систему і змогли доволі швидко зібратись.
Міша: Раніше ми не надавали питанню мови такого потужного значення, як зараз, але до нас дійшло, і ми перекладаємо свої пісні, їхній сенс від цього не втрачається. Влад: Зараз у нас нова — майже на півтора альбому — програма, і ми там використовуємо і німецьку, і французьку.
Кирило: Я ж казав, що ми губки — вбираємо в себе те, що відбувається навколо, різні події на нас впливають. Ми український гурт, і мені подобається асоціюватися саме з Києвом. Я читав біографічну книгу «Люди не зі страху» Світлани Кириченко про тих, хто були після 60-х років. Вона пише, наприклад, «ми йшли по Грушевського», і я розумію, що недавно там був, це наче подорож крізь роки, ми ходимо тими ж вуличками.
Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.
Над матеріалом працювали:
Авторка: | Редакторка: |
Софія Котович | Анна Пастушина |
Інтерв'юерка: | Фотографиня: |
Богдана Горбань | Олександра Онопрієнко |
Транскрибаторка: | |
Тоня Смирнова | |
Comments