Рустем Скибін — кримський татарин, і продовжує традиції свого народу через символічні орнаменти. До Києва переїхав одразу після окупації Криму, перевізши свою колекцію ужиткового мистецтва. Тут він відкрив майстерню традиційних кримськотатарських керамічних виробів Tamğa. І щоб дізнаватися більше про свою культуру, заснував громадську організацію El Cheber, яка її вивчає.
Ми з Рустемом сколихнули спогади про теплий Крим, життя до і після 2014-го, кераміку та народну творчість, про те, як це — втрачати свій дім, і про Київ, який як місто для життя йому дуже подобається.
QIRIM TOPRAĞI
Наше покоління народилося в Узбекистані, вже в депортації, і ми росли з думкою, що це не наша земля, у нас є інша. І ця любов, ця позиція повернення у Крим — вони були з дитинства. Масове повернення кримських татар відбувалося не завдяки, а всупереч усьому. Мої родичі, які були депортовані, вони з південного берега Криму — дідусь із Кореїзу, бабуся з Місхору. У нас є документи на ті будинки, які в нас забрали. Але там ніяк не можна було отримати ділянку або купити щось, тому ми намагалися концентруватися біля великих міст, наприклад так виник мікрорайон Ак-Мечеть у Сімферополі: була «поляна протесту», на яку кримські татари приїхали, стали і почали там будувати свій дім.
В 1996 році наша родина повернулася, щоб знайти місце в Криму та обжитися. Ми жили в передмісті Сімферополя, в невеликому селищі Акрополіс, яке збудували з сусідами, до цього там була просто гола земля. Коли ми почали облаштовуватися, у нас не було ні води, ні світла, ні будинку, і ми все робили своїми руками. І коли з'явились перші гроші, я купив квиток на потяг у Київ, приїхав і пішов у Лавру — в музей ужиткового мистецтва, щоб побачити те, що бачив на картинках.
У Криму важко було. М’яко кажучи, ніхто нас не зустрічав з квітами, навіть навпаки — зустрічали з палками. Тому наш спротив не лише ментальний, а й фізичний — наприклад, діти у школі часто отримували неприємні «уроки». Та загалом нам було не до того, ми займалися відновленням своїх надбань. Допомоги не було, але й не заважали, і вже це було добре. Ми стали на ноги і встигли зробити багато — у прикладному мистецтві майже все відродили. Але щоб сформувалося ставлення до кримських татар як до рівноцінних громадян, потрібен був час, багато часу. Тому що при особистому спілкуванні ми пізнаємо один одного. І коли бачать, що у нас нема за спиною зброї, а є, скажімо, квіти чи смачна пахлава, то це зближує і знімає конфліктність.
Мій найяскравіший спогад із Криму — майстерня кераміки в Бахчисараї Çömlekçiler (в перекладі — «гончарі») і мої друзі й колеги.
У багатьох Крим асоціюється з відпочинком. От як є будинок, а є дача, і дача сприймається як місце відпочинку і не більше. Але це більше, ніж дача, — Крим. Для мене Крим — це не море, не гори, не простір зовсім. Це люди, мої рідні. Це мова, танець, це орнаменти, декор, архітектура.
MERHABA, КИЄВЕ!
Життя розділилося на до 2014 року і після. До 2014-го ми часто приїжджали в Київ, проводили виставки-ярмарки, і Київ став рідним містом, дуже його полюбили. І коли почалась анексія, я вирішив виїхати до Києва — вивезти свою дуже велику колекцію ужиткового мистецтва. Наш народ дуже довго перебуває у стані переміщення. Історично ми пам'ятаємо, що відбувається з цими територіями, які захоплюють, і як бути готовими. Це відчуття завжди з нами, в нашій свідомості.
Це був період Майдану, і ми у Криму брали участь у кримському Майдані, 24/7 були в інфопросторі, дивилися прямі трансляції подій у Києві. Тому я вирішив їхати безпосередньо сюди. Підготував друзів, які допомогли з пакунками і трансфером колекції, друг усе організував, вивіз і зберігав її тут, у Києві. Майдан якраз закінчився, і з'явилась тема окупації. Було дивне відчуття, тому що Майдан переміг, але ти бачиш, як захоплюють твою територію, і це відбувається без спротиву. Важко це описати, бо з одного боку, ти розумієш, що країна вистояла і цінності, які обстоювали на Майдані, зберігаються, але це тільки початок чогось більшого, і є продовження: Донецьк, Луганськ… Спочатку просто допомогав усім, хто виїжджав, працював у КримSOS, потім почав робити протестні виставки. Так я почав, так би мовити, культурний спротив.
Діяльність художників, митців має бути максимально помітною для глядача, а Київ — це столиця, центр, у якому відбуваються найяскравіші процеси, тому вибору особливого не було, інші міста не розглядалися. Я не перестаю бути вдячним своїм друзям-киянам, які надали будинок на декілька місяців, зробили виставку, принесли вироби, які вони свого часу купували у Криму. Внутрішній стан спротиву, незгоди з тим, що відбувається в Криму, додавав сил, і це тримало. Як я вже казав, ми в цьому стані знаходимося постійно, тому певною мірою був готовий.
З мого оточення дуже багато хто виїхав із Криму. Це пов'язано з політичними й релігійними переслідуваннями активних діячів і простих громадян. Але чимало й повернулися потім, було кілька хвиль. Коли я зрозумів, що найближчим часом півострів не побачу, то попросив друзів перевезти сюди моє авто. І коли в нього сів, то усвідомив, що це мій дім, виникло головне відчуття дому — спокій. Я навіть просто виїжджав за місто і відпочивав, міг у машині виспатися.
Я багато бував у різних країнах, у різних місцях, і Київ — це окрема історія, любов до цього міста в мене особлива. Тому що рівень толерантності Києва — він найвищий, де б я не був, і це допомагає. Відчуття Києва для мене не змінилося з часу перших поїздок сюди, хіба що стає ще краще. Наприклад, початок повномасштабної війни і те, як люди допомагали один одному, — це фантастично.
Треба бути відкритими, йти на контакт, більше спілкуватися, відкриватися один одному. І це дуже допомагає всій країні зараз: ми, мешканці різних регіонів, пізнаємо один одного. Це як Крим — плавильний котел, у який приходять народи, змішуються і стають одним.
Натомість інтенція всіх варіантів існування росії була і є спрямована на те, щоб розділяти. Кримські татари завжди були в історії України ворогами — цей наратив сусіда глибоко вкорінився, а змінити це можна, тільки маючи власну історіографію, якої в нас не було.
БАРВИСТИЙ ÖRNEK
Згодом після виставок я відкрив майстерню на Подолі, недалеко від Татарки, бо там є точки, які асоціюються з домом. Насправді ця локація обрала мене сама, приміщення нам надали на дуже пільгових умовах, і ми до сьогодні там. Мої керамічні вироби — сучасна інтерпретація, але в них орнамент і історія мають коріння. А технологію я розробив, розвинув і презентував у 2000 році. І зараз це вже окремий відомий блок, який позиціонує кримськотатарську культуру. Виготовляю предмети декору, посуд, сувеніри, прикраси. Останні зашвидко розбирають, не встигаю робити. Хочеться до багатьох речей докласти руку, тому багато різних проєктів, і кераміка, на жаль, зараз не на першому плані. А заснувати велике підприємство нема можливості: дехто з учнів-керамістів виїхав, хтось займається вже іншим.
Приклади виробів з сайту rustemskybin.com
Раніше використовував кримську глину, а також замовляв білу глину зі Слов’янська. Якщо не буде білої, робитиму з іншої. У мене є майстер-клас, який умовно називаю екзаменом для учнів: вийти в поле і через декілька годин зробити виріб — без глини, без сірників і інструментів. Це я до того, що якщо дуже треба і ти вмієш, то все необхідне знайдеш і зробиш.
Також ми хотіли якесь місце, де могли б збиратися і працювати з темою кримських татар, історією, культурою. І це реалізувалося у вигляді «Кримського дому». Але будівля не пристосована, потрібен був ремонт, і це затяглося на 4-5 років. У кримських татар у Києві є свої організації — молодіжні, мистецькі, політичні. Їх багато, і вони різні, наприклад у проєкті «Шлях/Yol» були задіяні 10 організацій. І «Кримський дім» як центр, де ми всі збираємося разом і комунікуємо.
Коли ми почали працювати в Києві, я зрозумів, що потрібна команда і незалежна громадська організація. Взяли назву майстерні в Криму — El Cheber, що в перекладі з кримськотатарської означає «країна майстрів». Ми займаємося дослідженнями, створюємо фізичні продукти, які передаємо в музеї, колекції або на виставки, а також допомагаємо іншим фахівцям і організаціям стосовно нашої культури, історії та мистецтва. Останнє, що ми зробили, це інклюзивна абетка — шрифт Брайля для кримських татар. Зараз працюємо над кримськотатарською військовою айдентикою — два проєкти пройшли в УКФ.
З одного боку, матеріалів для досліджень достатньо, тому що 600 років державності Кримського ханства не залишились без слідів. А з іншого — було політичне рішення знищувати все, що стосується кримських татар, повна заборона на таку націю. І відповідно зараз коли ми знаходимо артефакти, наприклад військові шаблі чи щось інше, воно атрибутоване не як кримськотатарське. І це таке культурне мародерство, яке нам дуже заважає в дослідженнях, тому що ми не просто кажемо: «Це наше» — ми намагаємося сказати, що це ми.
Кримськотатарська культура невід'ємна від української, тому що наші народи формувались на одній території. Єдина відмінність — конфесійна. Якщо ми беремо етимологію, кухню, стрій, військову справу — воно усе має спільні корені. І навіть державність як така — невід'ємна від давньої кримськотатарської держави і сучасної української, тому що формувалося це в одному просторі.
Ми проводимо багато досліджень, і з кожним разом з'являється дедалі більше доказів спільних елементів у кераміці, в ужиткових речах і мистецтві. Збираємо їх потрошку, хочемо зробити сайт про культуру кримських татар, який би презентував її на міжнародному рівні. 4 роки тому проводили проєкт «Чумацький Шлях», і в ньому розповідали про ці паралелі. Наприклад, опішнянська кераміка: там і орнаментика є, і арабески, у мотивах наявні кримські ендеміки (види рослин або тварин, які існують на певній обмеженій території — ЖК), які не зростають на тій території, але вони присутні в декорі посуду, і навіть у самих назвах посуду — куман, куманець. На прикладі своїх робіт цю подібність також показуємо.
КИЇВСЬКІ АДАЛАРИ
На материковій частині України кримської архітектури майже немає, і кілька років тому ми почали цю ситуацію виправляти: у парку імені Романа Шухевича на Троєщині робили парк «Крим» — з альтанкою, кримськими кипарисами, трояндами, лавандою. Втілили 30%, і почалася повномасштабна війна, тож зараз трохи не до цього, але в нас є креслення, щоб закінчити почате. Починаємо працювати з Музеєм архітектури і побуту «Пирогів» — там також буде реконструкція кількох кримськотатарських будинків, і для них у рамках згаданого проєкту «Шлях/Yol» ми виготовили колекцію предметів ужиткового мистецтва. Також у парку Грінченка є ділянка «Крим», але в не дуже гарному стані, ще треба працювати.
Ми говоримо про те, якою хочемо бачити Україну з точки зору громадян-мусульман, тому що це надбання — своє. У Києві починали проєктувати соборну мечеть, але архітектурне рішення під питанням: яке воно — османське, кримськотатарське, арабське, єгипетське? І взагалі, якою ми хочемо її бачити — дуже сучасну мечеть, як-от у Берліні, чи реконструкцію кримськотатарської архітектури? І це питання до громадськості — не тільки до кримських татар і мусульман України, а й до всіх мешканців Києва.
У Києві багато закладів кримськотатарської кухні: «Мусафір», «Бахчисарай», «Софра», Cheburek.ua, «Селям». Як кожна хазяйка робить різний борщ і він чудовий, так і з ресторанами — вони всі цікаві. Чебуреки — ніби однакові на вигляд, але смак трошки може відрізнятися.
MILLET! VATAN! QIRIM!
У мене є неформальний статус першого переселенця — першої в Україні внутрішньо переміщеної особи. Тоді не існувало такого поняття як ВПО, і ми з моїм другом-юристом брали участь у його формуванні. Треба розглядати ці нюанси в контексті часу: у 2015-2016 роках не можна було перебувати в країні, не маючи статусу ВПО, ну або ж треба було оформлюватися по-іншому, але я не хотів.
Я хотів бути кримчанином, із кримською пропискою, із кримськими номерами на авто. Це психологічний момент, звісно, він посилював сприйняття, що ти повернешся.
У 2016 році я помітив за собою, що відчуття тривоги і війни зникає, що потроху звикаю до нової реальності. Це нормальна реакція психіки — відгородитися від важкого, травматичного досвіду, щоб просто вижити. Але я розумів, що не можна забувати про війну, не можна втрачати почуття емпатії, це неправильно. У мене були гроші, і ми розробили програму допомоги — психологічного повернення до цивільного життя, я зробив майстер-класи для наших поранених бійців, які поверталися з АТО, проводив їх у шпиталях на Госпітальній і в Ірпені. І це ж стало допомогою моїй психіці, тому що таким чином я повернув собі чутливість. І коли звільнили Краматорськ, одразу поїхав туди, щоб побачити на власні очі, щоб бути — це негарно звучить, але — бути в темі, у почутті оцьому.
Повномасштабне вторгнення, як і для всіх, змінило багато. Але я мав передчуття, що воно відбудеться, і час очікування був найважчим. А зранку, коли ми прокинулися і зрозуміли, що все — почалось, у мене все знялось, не відчував страху, і перші три тижні возив людей до вокзалу.
Складно зараз уявити, що відбуватиметься після деокупації Криму, тому що ми не знаємо, в якому статусі його повернемо — чи буде автономія і яка саме? Мені здається, найкращим варіантом буде національна територіальна кримськотатарська автономія (де мешкає корінний народ — кримські татари, караїми, кримчаки і уруми із правом використовувати простір і брати участь у розвитку цієї території) у складі України, щоб ми всі були захищені цим правовим статусом. Це міжнародне право на свободу і самоідентифікацію. І це наша правда. Але важливе також ставлення всіх громадян України до цього, і воно має бути закріплене в Конституції.
А інакше буде спротив кримських татар і українців, який бачимо зараз. І як я казав, ця проблема має 200 років, тому вона глибша. На жаль, наша держава не пропрацьовувала історичні моменти, які привели нас до нинішнього стану. Яскравий приклад — Кючук-Кайнарджійський мирний договір, який росія в односторонньому порядку розірвала, і почалося поглинання — спочатку Криму, потім України.
У мене є формула самоідентифікації, вона складається з пʼяти елементів, і якщо один із цих елементів зникає, то починаєш зникати і ти. Один з елементів — ставлення до зовнішнього, до простору, який поряд із тобою: гори, море, земля, повітря. Другий: ставлення до внутрішнього — це релігія, філософія. Ще один: мова, сюди також входить фольклор і музика. Ще інший: фізичне тіло, це про здоров'я, медичні практики фізкультуру. І останній — мистецтво: архітектура, декор, елементи одягу, ужиткові предмети. Кожен із цих елементів дуже важливий. І коли в нас, наприклад, забирають наш простір, то їх залишається чотири, і важко з цими чотирма працювати, тому що чогось не вистачає.
Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.
Над матеріалом працювали:
Фотографка: | Редакторка: |
Христина Кулаковська | Софія Котович |
Авторка: | Інтерв'юерка: |
Анна Пастушина | Крістіна Паращєвіна |
Інтерв'юерка і транскрибаторка: | |
Богдана Горбань |
Comentarios