Міські спільноти об’єднуються не тільки навколо фізичних місць. Swap Swap — ком’юніті в інтернеті, яке почалося як гілка сусідського чату. Тут можна обміняти, купити / продати, взяти / віддати речі безкоштовно чи за донат. По п’ятницях охочі розповідають про свої бізнеси чи хобі, які можуть зацікавити інших. А з 2022 року час від часу відбувається благодійна офлайн-барахолка. Хоча Swap Swap частково живе сам по собі, у засновниці Ріни багато планів на те, як розвиватиметься ця горизонтальна і доволі стихійна взаємодія. Команда «Жителів Києва» підтримує вихід українців з телеграму, і ми сподіваємось, що ця спільнота, яка дає речам друге життя, в майбутньому змінить месенджер.
Ми зустрілися в ранковому ботсаду Гришка. Ріна сама запропонувала це місце, бо живе поряд і їй там добре. Взяли кави в кав’ярні при церкві, жартували, що вода там може бути особлива. Сіли на піддони з видом на Дніпро і лівий берег, пройшлись улюбленими стежками Ріни й поговорили про те, що дає їй Київ
ВІДЧУТТЯ МІСТА
Я людина села. Людина-мауглі. Людина лісу, поля і кліщів. Виросла на Вінниччині, навчалась у Вінниці, а потім переїхала вчитися в Київ. Я тут уже 10 років. Помотало мене по Києву добряче: жила в усіх районах, напевно. Зараз, певно, якась 17 квартира за весь час тут.
Коли ти переїжджаєш на нове місце, то йдеш з якоюсь експедицією районом і така: тут сидітиму питиму каву, те подобається, інше. Кожен район по-своєму прикольний. Класно, що вони припадають на різні періоди життя. Ти береш із них різне.
Люблю лівий берег, хоч усі на нього фекають. Я жила на Дарниці, на Позняках, на Осокорках. Там було по-своєму класно. Особливо в час, коли ще екопарк був на місці, можна було купатися в озерах уночі. В Бортничах я багато пожила сама, тоді був етап формування: різного кольору зачіски, то в ту тусовку стрибаєш, то в ту. А ще там за п'ять хвилин від моєї квартири ліс і озеро. Йдеш і пірнаєш в іншу реальність. Треба — обіймаєшся з деревами, валяєшся на травичці.
Насправді багато районів недооцінені. Я багато часу пропрацювала на «Лісовій» — на «Артзаводі Платформа», робила виставки, на які з’їжджалося багато людей (не лише на секонд!), і це була свого роду децентралізація: якось людей трошки роззосередити з історичної частини міста.
Люблю базари зараз, тому що їхній сезон: це ягоди, це абрикоси, помідори. Приходиш така: «О, сило землі, зараз тебе з’їм». Це завжди розгрузка. Мої місця сили — обидва ботсади. У Фоміна є улюблена стежка, по якій я любила ходити до метро, коли жила на Володимирській, на Тарасівській, на Саксаганського. Тарасівська — одна з улюблених вулиць, а ще Микільсько-Ботанічна. Мабуть, це майже всі місця, які люблю, бо мені потрібно багато повітря, нечіпаної природи, а цього в Києві, на жаль, мало.
Не маю емоційної прив’язки до міста як простору, мрію мати будинок у селі. Але не на Вінниччині, бо це далеко, шукаю щось ближче до Києва, щоб жити на два місця. Не розглядаю інші міста, тому що Київ — це таке гедоністичне місто, яке дозволяє наразі брати все, що тобі потрібно. Зараз Київ дає мені той необхідний ресурс, щоб збирати донати, об'єднувати людей для спільної справи. Це тут набагато простіше, тому поки що я залишаюсь. І, звісно, хвороба мене залишила тут, я хворіла на рак, і потрібно було бути біля лікарні. Тому з Києвом у мене такі більш дружні, я би сказала, навіть ділові стосунки. Ми класні партнери, але у нас немає любові. Поважаю це місто. Бачу, що воно дає, що воно може і що я можу в ньому. Але моя душа десь в українських селах.
Якось ішла неподалік вокзалу на мосту. Махала рукою з телефоном, і в мене така думка одразу: «Телефон туди падає, мені потрібно залізти забрати, але як, чия це земля? Чи я порушу якісь межі?». В селі такого немає, ти знаєш, що все твоє, навіть сусідський город і сусідська черешня. Знаєш, що кому належить, куди можна, куди не можна. Здебільшого всюди можна. А в місті в мене от немає цього відчуття, що це все моє, це трошки тисне.
У Києві завжди тішать люди. Коли обростаєш компанією, дивишся на них і розумієш, що це діаманти, скарби. Вони занурені в свою справу, добрі, відповідають моїм цінностям. Я собі важко уявляю, щоб така велика кількість таких людей була в іншому місті. В інших містах люди часто закритіші. Часто їх просто менше, тому що звідти виїжджають.
SWAP SWAP
Думаю про те, як перейменувати Swap Swap, українізувати назву, але ще не вигадала нічого влучного. Swap — це американські вечірки, де люди замінюють щось на щось. У мене була мрія робити такі тут, це було реально, бо я займалася організаціями виставок. Але потім з виставками зав’язалось і ця назва лишилася для чату.
Все почалося з чату «Сусідська слобідка» для киян, які живуть на Слобідці. Там класне тісне ком'юніті сусідів. Вкотре хтось щось хотів продати і, здається, Ілля, організатор чатика, написав, що пора зробити іншу групу. І я думаю: блін, давно ж хотіла Swap Swap. В мене часто щось лежить без діла, але я не хочу його викидати, бо, як мінімум, не вмію правильно утилізувати. Хочеться цю річ комусь передати. Думаю: все, погнали. Першими учасниками були, звісно, люди з чату сусідів, потім вони почали запрошувати друзів. Завжди ядром Swap Swap буде центр Києва, це дуже зручно, тому що можна на районі щось забрати / віддати. Зараз я живу на «Звіринецькій» і тут багато свопівчан, з якими ми зустрічаємося, міняємося.
Задум втілюється, бо комусь не актуальні речі вже не валяються, не плутаються вдома, а в когось, кому вони потрібні. Ти шукаєш костюм іншопланетянина, і ось він є, у той самий день. Найвищий рівень, до якого могла дійти група! Якось мій знайомий із Києва продавав великий батут, а мій знайомий з Вінниці купив його для дітей, які у дворі в нього тусуються.
Я змінила своє ставлення до речей за цей час. Є моменти, коли ти віддаєш великі гроші за, припустімо, дизайнерський одяг і кайфуєш від новизни. А коли береш речі вживані, то вони мають свою історію, ти бачиш, в кого ти їх купуєш, людина може розказати історію, звідки в неї ця річ. Ці кросівки виходили на Говерлу, і ти ходиш в них по Києву, знаючи це. Думаєш: а, може, і собі на Говерлу піти? Користуєшся цією річчю, інколи думаєш про ту людину. Зрештою, це й ком’юніті, бо ви бачитеся, щоб передати речі.
Про цінності цього ком’юніті. Це дати речам друге життя, а людям емоцію: хтось шукав саме цю книжку, хтось — саме таку хустку. Екологічна складова, тому що споживацтво погано впливає і на людей, і на довкілля. Ти можеш щось викинути у смітник, а можеш передати комусь, хто користуватиметься цим ще три роки. По-моєму вибір очевидний.
Люди у Swap Swap стежать, щоб усе було за правилами спільноти. Наприклад, ми не толеруємо російське і те, що спонукає думати російською: книжки, ігри. Є фанати всіх насварити, тому інколи воно спрацьовує, як у твіттері.
Першу барахолку мені запропонував зробити засновник сусідського чату Слобідки. Це було восени 2022-го. Вона була невеличка, але ми зібрали грошей, щоб розкидати на різні збори. На мій пішло 6 тисяч. Я вперше відчула, що таке перетворювати речі на донати. Це приємно.
Потім мені написали «Київ волонтерський», і ми разом зробили ще дві барахолки минулого року. Збирали досить хороші суми: близько 60 тисяч за два дні. Цього року мені написали з «Хвильового», їм була потрібна така подія, як моя, адже 22 червня День пам’яті (День скорботи і вшанування пам'яті жертв війни в Україні — ЖК) і не можна було робити гучну вечірку. Захід був благодійний, я збирала на потреби бригади свого друга. Їм потрібні мавіки і машини, коротше — багато розхідників, аж на 3,5 млн. Я вирішила назбирати 100 тисяч, барахолка закрила 68, решту дозбирала сама.
Барахолки ми завжди робимо благодійними. Були пропозиції робити для чогось іншого, але для мене основна цінність зараз — донати на війну. Мені здається, що саме свою барахолку я не робитиму для інших потреб. Але тема спірна. У мене був рак, тож, якщо мені запропонують збирати на онкохворих дітей, напевно, не зможу не погодитися.
Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.
Над матеріалом працювали:
Фотограф: | Редакторка: |
Антон Єрмолаєв | Анна Пастушина |
Авторка: | Інтерв'юерка, транскрибаторка: |
Софія Котович | Богдана Горбань |
Comments