Від Золотих воріт і до галасливого Хрещатика тягнеться простора вулиця, ніби прорізуючи собі шлях донизу. Її спроєктували в середині 19 століття як вулицю 1-го розряду, тобто таку, де можна будувати тільки кам’яні споруди заввишки не менш як два поверхи. Два сквери, театр, кав’ярні — важко уявити, що багато століть тому тут проходив оборонний вал. Вулицю «прорізали» крізь земляний насип Старокиївських укріплень, через що вона й отримала свою назву — Прорізна. Спільно з Арсенієм Герасименком, автором проєкту The Past.continues, продовжуємо досліджувати Київ крізь старі фотографії будинків та історії їхніх мешканців — такі різні та водночас об’єднані теплом дитячих спогадів, студентської закоханості, викликами часів Другої світової та перебудови, бесідами з кавою у дворику за адресою Прорізна, 22.
ІГОР, ФОТОХУДОЖНИК, ЗАСНОВНИК ФОТОСТУДІЇ «GAIDAI»
Ми відкрили тут студію рекламної фотографії десь у 1996-му. На той час шукали варіанти, переглядали оголошення, і в одній із районних газет побачили інформацію про це приміщення, тоді ще район називався Старокиївським. Раніше тут було ательє з пошиття одягу «Васильок», а частину приміщення займав магазин джинсів «Даллас». У нашій власності опинився з десяток старих швейних машин, верстатів різних та й усе! Я пам'ятаю, ще у студентські часи ми ходили обідати в ресторан «Лейпциг», розташований у цьому будинку. Нам по дорозі було — їхали від кінофакультету в Лаврі на заняття в корпус на Ярославовому Валу (йдеться про Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого — ЖК). І я був радий повернутися в цю місцевість.
Коли заїхали, мешканці ставилися до нас вороже. Ми для них були незнайомцями, якимись «бізнесменами», «поганими хлопцями».
Для них на той час образ фотографа був сформований інакше: «Заробляти на життя фотографією? Та ну, це неможливо».
Місцеві були впевнені, що ми тут тишком-нишком щось нелегальне робимо. Ставлення змінилось тоді, коли до нас почали приходити відомі клієнти: брати Клички, Віктор Ющенко, «Океан Ельзи», естрадні виконавці, яких на той час усі знали.
Коли ми заселялися, в будинку Сироткіна (дохідний будинок початку 20 століття, на час побудови був найвищим у Києві та першим, де запрацював ліфт і система парового опалення; з 90-х років перебуває в аварійному стані — ЖК) на куті ще мешканці жили. Якраз у 90-х їх виселяли, уже тоді почалася ця історія боротьби за нього й досі продовжується.
Тут я знімав свою першу курсову роботу, це важливе для мене місце, з історією. Коли ще школярем був і почав займатися фотографією, у сусідньому будинку знаходився потужний комісійний магазин. На той час комісійних було багато, але таких, де продавали іноземну фото- й аудіоапаратуру, були одиниці. Я тоді захоплювався музикою і міг там години проводити, слухаючи якісні сучасні записи. Перші альбоми Pink Floyd, наприклад. Це був унікальний досвід — тоді в союзі якісної апаратури не було, а тут об’ємний глибокий звук, це геть не те, що десь на прийомничку послухати BBC.
А ще тут був «чорний ринок», щосуботи біля комісійного магазину збиралася така товкучка, всі домовлялися про купівлю-продаж різних фотоштук, які неможливо було знайти інакше.
А потім десь по дворах зустрічались, обмінювались. Тоді це вважалося забороненою діяльністю, це мало легкий кримінальний шлейф, треба було ховатися. З музикою схожа історія: ходили на «балку» по суботах — це нелегальна збірка в Пасажі, біля Площі Українських Героїв. Нас там регулярно поліція ганяла! Тоді там неподалік був магазин платівок «Мелодія», а поряд із ним збиралися люди й обмінювалися, що в кого з музики цікавого є, бувало, що просто зі списками ходили: Jethro Tull, Genesis, Uriah Heep.
У будівлі навпроти розташовувався великий кінотеатр «Комсомолець України» (нині Молодий театр — ЖК) з трьома кінозалами, де показували наші й іноземні фільми. Коли я був студентом, мав однокурсника, який там працював кіномеханіком, то ми туди компанією приходили дивитися фільми прямо з кінобудки. У нас була неповторна атмосфера: проєктор, вино чи шампанське, купа бобін із плівкою (щоб прокрутити одне кіно, треба було змінити з 15 бобін). Для мене взагалі цей мій студентський маршрут — це одна система. Вулиці різні, але лінія одна. Йдеш із Хрещатика через Прорізну, минаєш Володимирську, Золотоворітський сквер, далі Ярвал і так до Львівської площі. Там десь було й видавництво газети «Молодь України», де я свої перші фотографії друкував.
ВІКТОР ТИМОФІЙОВИЧ, СТАРОЖИЛ БУДИНКУ
Я в цьому будинку живу вже понад 70 років. У моєму дитинстві тут і навколо, на Володимирській, було багато магазинів: навпроти — великий продовольчий, ми там продукти отримували, коли зовсім тяжко було, молочний пам’ятаю та кондитерську. У 40-х частина вулиці від Хрещатика й до Паторжинського вся згоріла (йдеться про підрив радянськими військами Хрещатика 1941 року — ЖК).
А про ресторан «Лейпциг», який на куті, бабуся розповідала, що там під час німецької окупації німці казино зробили. Така ще вивіска стояла, що вхід тільки для німців.
Раніше по Прорізній ходив трамвай номер 2. Коли після війни нацистів на Майдані страчували (йдеться про каральний процес «Київський Нюрнберг» над 12 нацистами, яких засудили на смерть за злочини проти цивільного населення в січні 1946 року — ЖК), мені з моїм другом дуже хотілося там побувати. Ми сіли на «ковбасу» та й поїхали туди, де вже зібралось близько 200 тисяч людей. Я тоді серйозно від діда на горіхи отримав за цю витівку!
Я в медучилищі вчився, 61 рік пропрацював на швидкій фельдшером, «на всі типи майстер», як-то кажуть: на протишоковій бригаді, токсикологічній, акушерській, неврологічний — все спробував.
Здебільшого в нашому дворі жили єврейські сім’ї. У 70-х вони майже всі повиїжджали, людей із дві сотні поїхало. Я майже всіх їх пам’ятаю. Так багато було людей, що не тільки у квартирах жили, а й у підвалах робили кімнати, десь 4-5 сімей там мешкали. А зараз усе позаймали офіси.
Опалення тоді ще не було, ми піч топили. У дворі стояли невеличкі бараки, для кожної родини був свій відсік із вугіллям. А посеред двору стояла лавочка, і я пам’ятаю дідуся Арона — мого сусіда зверху, який часто любив посидіти на тій лавці. Буває, виходжу з дому, а він мені: «Вітя! Ви виграли мільйон! Віддаси мені свого сина за мільйон?». Любив мого малого й пожартувати.
Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.
Над матеріалом працювали:
Авторка, інтерв'юерка, транскрибаторка: Олександра Лозовик Редакторка: Анна Пастушина Фотограф: Антон Єрмолаєв
Comments