Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків розташований у Шевченківському районі Києва на Терещенківській вулиці. Однією з основних будівель музею є збудований наприкінці 19 століття дім-палац родини Ханенків.
Із запровадженням воєнного стану колекцію світового мистецтва довелося заховати. Оля Носко, яка займається комунікацією музею, розповіла нам, як музей живе зараз, коли його зали порожні, про нові проєкти, події у внутрішньому дворику, переосмислення експозиції та про свою любов до Києва.
Я народилася в Києві, на Виноградарі. Це спальний район за Куренівкою, біля лісу. Там багато озер, зелені. Я до якогось віку взагалі не уявляла, як це — жити не серед зелені та без змоги вийти в ліс за кілька хвилин. А коли подорослішала, то виявила, що там ще й дуже багато модернізму, усі ці химерні скульптури, які роздивлялася в дитинстві. Цікаво, як вони впливали на розвиток візуального коду.
Не пам’ятаю, чи була я в дитинстві у музеї Ханенків, але любила малювати, ходила в художку, там нас весь час водили якимись галереями, тож мені здається, що моя фанатична любов до музеїв пішла через мистецтво, через художні музеї, і підтягнулося все інше.
Років п’ять тому я вперше переїхала в центр. Була здивована, що не обов’язково витрачати годину і користуватися кількома видами транспорту, аби кудись дістатися. Взагалі, я люблю ходити пішки, коли працювала на «Суспільному» в «Олівці» на Дорогожичах, то ходила туди пішки із Золотих Воріт, це близько години.
Працюю в музеї близько восьми років. Завжди бачила експозицію такою, як вона була. Бачила це приміщення закритим, коли там нікого немає — лише експонати й ти. У перші роки роботи в музеї були моменти, коли щось не вдавалося і думала звільнятися, а тоді заходила у безлюдну експозицію і ці думки минали.
Більшу частину дня я працюю онлайн, комунікую із ЗМІ, партнерами, волонтерами, в соціальних мережах — на мені уся зовнішня комунікація. До повномасштабної війни в музеї працювало близько ста людей, що не багато для наукової інституції, де не лише водять екскурсії, а й досліджують колекції. У нас завжди багато роботи.
Коли після деякої відсутності повертаєшся в музей, то щоразу відчуваєш холод бронзової дверної ручки, заходиш у коридор — він роками однаковий — і вдихаєш запах, він якорить, дає відчуття дому. І тебе починає закручувати в якісь музейні історії, там весь час щось несеться, колеги постійно вигадують щось нове.
Я не можу сказати, що ми були готові до війни, тому що не можна бути готовим до такого трешу. Але в нас були прописані плани, команди, які опікувалися певними напрямками роботи, щоб захистити експонати. Кожна команда мала прописані кроки, що мали робити в таких ситуаціях, і свої зони відповідальності. Ці плани ми почали розробляти рік тому, експонати мали бути поділені на категорії.
Колеги розповідають, що найскладніше було визначити, що ти будеш рятувати насамперед. Колекція 25 000 експонатів, і часто ці вимоги стосуються не цінності експонату, а того, чи можна його взагалі винести, коли це величезна картина чи скульптура, яка важить кілька тонн.
Я поїхала з Києва на два місяці, хоч була певна, що не їхатиму звідси, хай би що сталося. Я якраз із тих людей, які не вірили, що почнеться повномасштабне вторгнення. 21 століття, ну як? Не збирала тривожну валізку, але час від часу на мене накочувалася тривога, бо я живу біля СБУ, у мене з вікна його видно. Засинаю, дивлюся на цю будівлю й думаю, що, може, не прокинуся. Коли понеслося, я переїхала до подруги, декілька днів сиділи в бомбосховищі, потім поїхали до Львова, щоб могти нормально працювати. Як виявилося, у Львові базується «Суспільне», моя друга робота.
Собака — моя найголовніша позитивна зміна після 24-го. Багато собак втратили домівки, мій з Ірпеня, його там знайшли у якомусь дворі, він потрапив у притулок, хворів. Я взяла його на перетримку і в якийсь момент зрозуміла, що шукати йому домівку ніхто не буде, бо він уже її знайшов.
Музей Ханенків зараз
Ми могли закритися й сидіти, тому що експозиції немає — що робити? Але не хотіли втрачати контакт із відвідувачами. Навколо музею є ком’юніті дійсно зацікавлених людей, які не просто приходять подивитися, а досить чуйно відгукуються на наші проєкти та комунікацію в соцмережах. Так ми почали думати, що можна зробити із закритою експозицією, і заснували спеціальні програми. Це унікальний досвід порожніх залів музею. Насправді краще б ніхто з нас його не мав. Коли я зайшла туди вперше, мене аж мурашило. Думала, що можу розплакатися.
Коли усі справи з колекцією завершилися, до колег приєдналися наші друзі сучасні художники, щоб разом зробити проєкт, який би об’єднував сучасне і класичне музейне мистецтво, вони й зараз працюють над цією ідеєю. А 10 серпня в нас відкрилася виставка Олега Калашніка, супровідні тексти для якої написали Сергій Жадан і Євген Стасіневич. Повномасштабне вторгнення Росії застало її в Харкові у ЄрміловЦентрі, це підвальне приміщення, експонати там і були, коли люди ховалися від обстрілів, екскурсії водили з ліхтариками.
Наша директорка влучно говорить, що в момент, коли полетіли перші бомби, проєкт став історичним.
Ми проводимо екскурсії пустими залами, вулицею. Розповідаємо не лише про Ханенків, а і про тогочасний Київ. Я здивувалася, коли побачила стару фотографію ханенківських часів, на якій зображена вулиця Терещенківська. Зараз до музею і до парку ведуть сходи, дорога трошки в низині, так ось за життя Ханенків цього не було, принаймні на фото там рівна дорога. Як сталася ця зміна міського ландшафту, я не знаю, було б цікаво почитати.
Ми запустили внутрішній дворик, він поки діє лише на вихідних, бо на більше не вистачає ресурсу, але там і квести, і книжки, і мініекскурсія про будівлі та мозаїки. Крім цього, у нас там відбуваються концерти, як і до повномасштабного вторгнення, двічі на місяць. Наприклад, Євгена Громова — одного з найталановитіших київських музикантів. Продовжуємо співпрацювати з ансамблем солістів «Благовість», раніше ми спільно розробляли унікальні музичні екскурсії, а поки лише концерти. Запрошуємо митців, які створюють експериментальну музику. Взагалі, ми в пошуку нових форматів взаємодії.
Зараз задіяно близько 30% колективу, вони роблять усе, починаючи від заварювання кави у дворику, коли ми його відкриваємо, і закінчуючи розробкою та проведенням екскурсії. У нас немає людей, які недовго працюють у музеї, — усі залишаються на багато років, є співробітниці, які працюють по 30-40 років.
Переосмислення експозиції
Ми розуміємо, що перевідкривати експозицію в тому стані, у якому вона була до 24-го лютого, ми не будемо. Ми змінилися, світ змінився, і просто вдати, що нічого не відбулося, повернути експонати на місця — так не вийде. Це було б неправильно, нечесно.
Зрештою, ми вже давно думали про те, що той стан експозиції, яку ми всі знаємо, — це ж радянський наратив. Ми дуже відсахуємося від цієї радянської назви «Музей західного та східного мистецтва», тому що вона, крім своєї некоректності, є нагадуванням про те, як намагалися стерти імена Ханенків. Коли вони передали свою колекцію місту, у заповіті в них було дві умови: щоби музей називався їхнім іменем і утримувався на кошти зі здачі квартир (Богдан Ханенко спеціально побудував для цього «дохідний дім», це та красива сіра будівля біля музею). Жодна з цих умов не була виконана, а Варварі навіть не дали дожити в її будинку — виселили в кімнатку на 3-му поверсі.
Перед нами стоїть величезне, складнезне завдання, я не знаю, чи хтось таке провертав: переосмислити нашу експозицію, переосмислити нашу історію та запропонувати інший підхід. Це не можна робити з поспіхом, ми не будемо відкривати експозицію, поки не зрозуміємо, що концептуально дійшли до тієї експозиції, яку б ми хотіли презентувати.
Зараз, коли відійшли будь-які інші плани, у нас основний акцент на історії музею. На жаль, про Ханенків ми не знаємо практично нічого. Варвара Ханенко заповіла своїй сестрі знищити всі їхні архіви. Ми не знаємо, чи вона знищила їх, скоріше тішимося легендами, що вони десь зберігаються, а офіційно вони знищені.
Я якраз читаю книжку про Терещенків, Варвара належала до цього роду. Книжка доволі суха, але там довжелезний перелік будівель, які вони збудували: школи, інтернати, лікарні, нічліжки — таке враження, що це половина міста.
І Терещенки, і Ханенки стільки вклали в місто. Завдяки Ханенкам у Києві з’явився перший музей.
Цар не хотів відкривати його, а Богдан Ханенко писав листи і переконував. Ідеться про будівлю з левами, де зараз Національний художній музей України. Варвара, до речі, була єдиною жінкою, яка входила в наглядову раду цього музею. Якраз вона наполягла на тому, щоб він розповідав про українську історію, про Україну, тоді як Богдан схилявся до того, щоби відкрити щось типу Лувру — світове. Це дуже цікаво в контексті ролі жінки на початку XX століття.
Культурний фронт
Культурна цінність експозиції музею Ханенків, я впевнена, не менша за фінансову. Росія дуже вперто намагається стерти всі свідчення про українську державність, культуру, самобутність. В історії вже таке було, що в них осіла частина ханенківської колекції.
Якщо спостерігати за тим, як Росія століттями намагається підім’яти Україну під себе, то помітно, що величезна частина цього процесу ґрунтується на тому, щоби стирати наш культурний код, створювати враження, що ніякої історичної тяглості не існує. Нам кожні 20-30 років доводиться її зрощувати наново.
Що більше я читаю й дізнаюся про історію українського мистецтва, то більше дивує, як століттями ці люди потужно встоювали, попри все, що відбувалося. Чому ця нація не зігнулася? Настільки вбивати й не вбити. Мені здається, те, що відбувається зараз, — це справді історична річ, це буде точкою неповернення. Цього разу ми переможемо. І сподіваюся, що назавжди. Ми закріпимося у своїй тисячолітній історії, повернемо все, що належить нам: митців, діячів, території.
Київ
Я страшенна фанатка Києва, це моє місце сили. Коли я повертаюся до Києва навіть із маленьких поїздок або відряджень, то, від’їжджаючи від Вокзальної, відчуваю, як місто починає мене підживлювати. Я знала, що Київ — найкраще місце на Землі ще до того, як це стало мейнстрімом.
Хай куди ти поїдеш, так класно не буде ніде. Тут найкраща кава, найкрасивіші вулиці, навіть якщо вони заліплені жахливою рекламою.
Собори, які на тебе визирають з абсолютно неочікуваних місць. Він суперконтрастний, справжній, а не ідеальний, як інстаграмна картинка.
Київські маршрути
Я не дуже люблю змінювати місця: найчастіше ходжу пити каву в одне місце, намагаюся жити в одному місці, працювати в одному місці. Намагаюся урізноманітнювати вулички, якими гуляю з собакою, але все одно йду в одну кав’ярню, потім на Пейзажку, а тоді у мене є декілька варіантів розгалуження цього маршруту.
Я дуже кайфую ходити одними й тими ж вулицями, вони завжди різні, сезонна змінність їх фарбує в різні відтінки. Люблю спостерігати за сезонністю міста: коли все починає розквітати, сезон липи, каштанів, бузку, звичайно, коли починається осінь.
Виходить, у мене є такий стандартний маршрут, який мене абсолютно задовольняє й надихає кожного дня. Це те, що мені треба, мені підходить, і можна нічого не змінювати. Я йду в Kashtan по каву, виходжу на Рейтарську, йду на Пейзажку, можливо, через Гончара на велотрек. До речі, обожнюю вулицю Липинського, що біля велотреку, особливо коли рання осінь. Володимирський собор і місця поблизу, маю традицію час від часу заходити туди, хоч я не релігійна людина, у навушниках слухаю щось своє, це своєрідна медитація — знаходитися в цьому просторі, роздивлятися розписи Врубеля. Район музею Ханенків, сам музей, «Squat17B», з яким ми дружимо, у який ходжу, відколи він відкрився. Ти туди приходиш, як додому. Подобається Національний художній музей, це така вже велика мандрівка виходить.
Альтернативний маршрут — через Софію або Пейзажку, через Алею художників, скляний міст, мені здається, він геніально об’єднав ось ці простори з Маріїнкою. Можна дійти до Арсеналу або до музею, який розташовується на території Лаври.
Якщо в кіно, то обов’язково через Воздвиженку й Поділ у «Жовтень», обов’язково взяти каву у First Point. Дуже любила маршрут до Кирилівської вулиці, коли ще було актуально ходити на вечірки: дорогою взяти кави і дивитись на місто, яке прокидається.
Улюблені місця Олі
На каву в Kashtan. Кіно — у «Жовтень». Якщо гуляти, то Алеєю художників. Зайти у Володимирський собор, щоб поглянути на фрески. І, звісно, в Музей Ханенків за натхненням!
Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.
Над матеріалом працювали:
Авторка та інтерв'юерка: | Фотографиня: |
Софія Котович | Христина Кулаковська |
Коректорка: | Транскрибаторка: |
Анна Пастушина | Наталія Горда |
Дизайнерка мапи: | |
Олександра Онопрієнко | |
Comments