Микола Рибитва — киянин, чиє дорослішання збіглося з подіями Майдану та війною. Людина, яка одночасно працює з OSINT-даними для міжнародної організації та змінює світ навколо через громадський активізм і волонтерство. Ми зустрілися осіннього дня неподалік ботанічного саду імені Фоміна, місця дитячих спогадів Миколи. Говорили про те, як із любові до київських пагорбів і каштанів виростає бажання зробити місто кращим, у чому сенс заочного розслідування російських злочинів та що дає надію в періоди непевності.
КИЇВСЬКІ КВАРТАЛИ
Я аналітик у міжнародній організації, яка безпосередньо співпрацює з прокуратурою і слідством щодо викриття російських воєнних злочинів. Волонтерською діяльністю займаюся паралельно. До благодійного фонду Frontline.Сare я долучився у квітні 2022 року. Мене більше асоціюють з волонтерством, а воно й добре, тому що так легше збирати гроші.
Я киянин. Пів року жив на Паньківській, а потім батьки переїхали на Соломʼянку, і все дитинство пройшло на Чоколівці. Там стоять цегляні сталінки, а між будинками великий простір, засаджений переважно каштанами. Моє вікно виходило на каштани, біля школи їх купа росло, коли восени йшов після уроків, ко́пав ногами каштани. І хоч це такий вже заїжджений символ Києва, але мені він з дитинства запамʼятався. Так виробилися вимоги до середовища для життя: це мають бути цегляні будинки й багато зелені.
Каштани, цегла і простір — три стовпи, на які спирається мій комфорт у місті.
Це дуже пафосна фраза, але вона відображає реальність: я зростав разом зі своєю країною. Період мого дорослішання — мої 16 років — припав на період дорослішання країни, на Майдан. І це дуже щасливо збіглося. Батьки кілька разів відправляли мене у мовний табір десь у Європі. Я повертався звідти з таким сумом, що «тут таке все сіре, люди сірі, якось у нас не ладиться, а там так класно».
Але коли у серпні 2013 року я повернувся, то подумав: треба щось міняти. А щоб щось змінювати, потрібно спершу змінити себе.
Я почав більш свідомо ставитися до багатьох речей: припинив дивитися телевізор, почав читати книжки. У мене є пост на День Незалежності з 2013 року, де я капслоком пишу, що «Країна починається з нас, надо не уїжджать звідси, а шото дєлать». Це було ще до того, як подібні ідеї стали наративом Майдану. Зараз цей пост смішно читати, але думка правильна. Я шукав нові речі для себе й інакше почав дивитися на світ. А вже за два місяці почався Майдан. Чітко пам’ятаю той вечір, коли люди вийшли вперше. Тато покликав мене, розвернув ноутбук, показав статтю на «Українській правді» й сказав: «Ну от, я у свій час ходив, тепер твій час». Він сказав це з іронією, але мав на увазі, що починається новий Майдан — і вже моя черга брати участь. Моє дорослішання збіглося з важливими подіями в країні, і це в мені закарбувалося.
Потім разом із батьками переїхали за місто. І протягом студентства в Могилянці Поділ був для мене основним осередком в Києві — місцем не тільки навчання, а й побуту, де я у всі заклади ходив у справах. Тож я дуже звик до Подолу, і десь три роки тому переїхав туди. Для мене це найкомфортніший район, таке маленьке місто в місті, де простір кварталами побудований людиноорієнтовано. За рік після переїзду я зрозумів, що те, що в мене вікна виходять на Костянтинівську, — впливає на самопочуття: я бачу ці рівні квартали, гарні вулиці, живі перші поверхи з магазинами й кафешками. Спочатку цього не помічаєш, коли щодня спостерігаєш одну й ту ж картинку, але згодом думаєш: ого, це ж справді дає мені приємне відчуття міста, тут добре жити. Плюс на Подолі класна спільнота: багато мешканців знають одне одного, завжди хтось знайомий поруч — або живе тут, або просто навідується в заклади.
Я з дитинства мріяв подорожувати, мені подобалися всі ці пригодницькі історії, коли ти подорожуєш автостопом з одним рюкзаком і без грошей. На другому курсі я вперше поїхав у Париж, це була дуже цікава поїздка: я встиг пожити і на вулиці, і в прекрасних квартирах, котрі на вигляд як музеї. Коли я повернувся в Київ, в мені ще не вимкнулося оце «око мандрівника». Ти ніби намагаєшся вихопити щось, помічати деталі, які допоможуть зрозуміти знайоме місто. Я таким оком подивився на Київ і подумав: а у нас же насправді купа всього прикольного! І нічим не гірше за Париж. У Києві є свої культові місця, культурні осередки, дуже різні й цікаві.
ГРОМАДСЬКИЙ АКТИВІЗМ: ПОЧИНАТИ З МАЛОГО
Перша сусідська громадська двіжуха, в яку я потрапив, була після підпалу кінотеатру «Жовтень» у 2014 році.
На хвилі громадського піднесення після Майдану всі згуртувалися, щоб щось робити, кожен зрозумів: усе в твоїх руках, і можна починати з чогось маленького.
Чимало людей не залишилися осторонь, коли пам’ятка культури та культове місце могло бути зруйноване. Влаштували там толоку: ми очищали згарище, і багато жителів Подолу прийшли допомогти. Це був мій перший досвід такої сусідської взаємодії. Далі були протести, які не дали забудувати територію й знести кінотеатр. Зрештою «Жовтень» успішно відреставрували.
На толоці я познайомився з людьми, які були більше залучені до громадської діяльності, зокрема з Павлом Калюком. Це такий «мер Подолу», він засновник фейсбучної спільноти «Подоляночка», де можна розвʼязати будь-яке сусідське питання. Але це трохи більше, ніж просто група: там і сантехніків шукають, і обговорюють треш, який стається в районі, і координуються, якщо потрібно йти на протест. Павло почав долучати й мене.
Потім через «Подоляночку» я організував публічну дискусію. Це сталося, коли на Контрактовій площі з’явилися новорічні ярмарки та колесо огляду — прямо під вікнами Могилянки, де я тоді ще вчився. Було незрозуміло, яким чином це зʼявилося і чому саме там. Ми провели маленьке дослідження, а потім організували публічну дискусію разом із представниками влади, урбаністами та Владиславою Осьмак (києвознавиця, керівниця культурно-мистецького центру НаУКМА — ЖК). Як результат виявили, що площу навіть не орендували — організатори просто отримували дозвіл на проведення заходів, тому це було цікаве питання з можливою корупцією. Ми писали звернення щодо колеса, і нас запевняли, що воно стоятиме лише на період новорічних свят.
Якось ідучи між корпусами Могилянки, я уткнувся в МАФ біля 9-го корпусу. Він майже повністю загороджував тротуар — залишалося буквально метр пройти. І я подумав: треба ж із чогось починати! Поділ — це ж суперісторичний район, а тут стоїть одоробло з рекламою кока-коли, ще й заважає пройти. Дослідив правила благоустрою, виявилося, що цей МАФ порушує багато з них, але має офіційний дозвіл, тобто була ще й корупційна складова. Я написав безліч звернень, зібрав підписи (бо Могиляночка під рукою і сто людей знайти серед студентів — не проблема), і зрештою це питання винесли на комісію в Київраді. Через пів року МАФ знесли. Це мій перший досвід такого активізму з дуже наочним результатом.
Мені боляче за Київ, бо деякі зміни незворотні. Ніколи не пізно взятися за голову, думати як урбаніст, змінювати порядок дорожнього руху, реконструювати вулиці, навіть умовну річку Либідь можна буде відкрити з бетону. Але, наприклад, незаконну забудову не відкотиш, знесені історичні будинки не повернеш, і це болить.
Є показові для мене питання, наприклад поховання загиблих військових. Коли я ховав молодшого брата, котрий загинув на війні, то зіткнувся з повним абсурдом і бюрократією. А потім у Львові побачив Марсове поле. Побачив, як місто займається прощанням і похованням, це завжди в центрі, завжди відспівування в гарнізонному храмі. І влада, і мешканці цінують і гідно проводжають своїх героїв. А тоді приїжджаєш до Києва, йдеш на кладовище до брата, і там багно по коліна, а могили на військовій ділянці провалюються. І моя мама повинна ходити на мітинги під КМДА, щоб виправити становище. Продовжувати боротьбу, тільки вже всередині країни.
ВІД ПЕРШИХ ЗБОРІВ ДО МІЛЬЙОНІВ
Під час вторгнення я був в Києві й пережив сильний шок, моєю реакцією було «завмри». Але тривожну валізку склав завчасно. Також розумів, що таке окупація, тому коли трохи оговтався, відвіз бабусю й сестру на захід України. Їм точно не треба було переживати це, незалежно від того, наскільки далеко все зайде. Багато потрібних у Києві речей, від ліків до одягу чи їжі, ще були саме в західних областях, тож почав волонтерити. У перші дні мілітарку всю розібрали, тому я почав трохи фандрейзити кошти. Ближче до кінця березня я повернувся до Києва. Коли бойові дії в Київській області закінчилися, запити не зникли. Ми з друзями волонтерили, збирали гроші вже на серйозніші речі, наприклад на тепловізори.
Згодом Люба Галан зі своїми друзями заснувала благодійний фонд Frontline Care. Ми долучилися, бо мали спільну мотивацію й однакове розуміння ситуації. Було зрозуміло, що війна — надовго. Стало гаряче на Донбасі. Ми усвідомили, що потрібно інституціоналізувати фандрейзинг і волонтерство, бо запитів ставатиме більше, ситуація ускладнюватиметься, і треба створити щось більш системне.
Тож рік я займався тільки волонтерством. Наша організація росла: на початку кожен займався ситуативними зборами, потім ми об’єдналися й почали збирати серйозніші суми, а згодом — створювати масштабні креативні кампанії зі збору коштів. Станом на вересень 2024 року ми зібрали 40 мільйонів гривень. Від закриття дрібніших потреб ми перейшли до серйозніших проєктів, зараз працюємо зі зв’язком, енергетичним забезпеченням (EcoFlow, генератори) і тактичною медициною.
Війна — не має перерв і не стоїть на місці. Ситуація постійно змінюється, і волонтерство має трансформуватися.
Це завжди пошук нових підходів — і до збору коштів, і до закупівель. Збирати гроші стає дедалі складніше. Ми розуміємо: якщо працюємо для військових, то повинні бути максимально ефективними й спрямовувати свої зусилля туди, де це найбільш потрібно.
ВИКРИТТЯ РОСІЙСЬКИХ ЗЛОЧИНІВ
Наша організація співпрацює з органами слідства й асистує у формуванні проваджень проти росіян за воєнні злочини, які вони вчиняють. Ми консультуємо щодо міжнародного гуманітарного права, адже ця тема для українських прокурорів достатньо нова. Наприклад, ніхто в маленькому містечку Снігурівка Миколаївської області не очікував, що почнуться воєнні злочини і що окружним прокурорам доведеться працювати з масовими похованнями, зґвалтуваннями й усім іншим, що відбувається на окупованих територіях. Тож ми консультуємо, розробляємо висновки, допомагаємо в розслідуванні проваджень, проводимо тренінги для прокурорів і слідчих на дотичні теми. Словом, робимо усе, щоб притягнути до відповідальності за воєнні злочини російських військових.
Я займаюся дослідженнями, аналітикою і всім, що може допомогти у формуванні проваджень. Ця тема нова для України, ми про неї дізналися лише після повномасштабного вторгнення, а у випадку з воєнними злочинами це один із ключових інструментів для пошуку юридично прийнятних доказів. Я здебільшого займаюся ідентифікацією росіян — пошуком і підтвердженням їхньої особи. Слідчі називають це «офізичуванням»: коли є інформація про злочинця-росіянина, його опис чи дані, потрібно знайти максимально детальну інформацію та фотографію для впізнання.
Проваджень дуже багато, на одного прокурора може припадати кілька сотень відкритих справ — іноді про вибиті вибухом шибки, а іноді щодо серйозних злочинів. Прокурори здебільшого вчаться на ходу, і ми їм у цьому допомагаємо, одночасно навчаючись і розбираючись самі. Україна відкрила нову сторінку не лише в історії, а й у контексті міжнародного права. Війна ставить виклики не лише перед нами, а й перед міжнародною спільнотою.Зараз у мене в Telegram є другий акаунт — фейковий, «російський», де я підписаний на сотні їхніх телеграм-каналів. І жартую, що якщо мене зупинять на блокпосту, то довго буду пояснювати, чим займаюся. Ніколи не думав про таку роботу, не думав, що читатиму сотні свідчень очевидців, допитів і намагатимуся розв’язати складні злочини, що проводитиму десятки годин на російських вебсайтах і на сторінках «ВКонтакте» росіян із глибинки, щоб знайти хоча б щось корисне. Годинами аналізуєш того, хто воює тут із боку росії, знаючи, що саме вони скоїли жахливі злочини, і стає очевидним, що відсутність культури та низький рівень життя призвели до їхніх дій, що вони свідомо винищують українське майбутнє. Ми просто вимушені вбивати людей, які здебільшого не мають ні освіти, ні цінностей. А потім порівнюєш із тими, кого ми втрачаємо, і це, мабуть, найболючіший момент у цій роботі.
Багато людей не уявляють, що таке окупація, і не знають, що відбувається зараз на окупованих територіях та наскільки це систематично. Але про це треба пам’ятати й говорити, бо в окупації можливе все і злочини, які відбуваються там, — не випадкові, вони мають закономірність. У Херсоні, скажімо, росіяни спочатку забирали тих, хто, на їхню думку, міг становити загрозу: власників зброї, колишніх військових, поліцейських. Потім почали ставити своїх людей на управлінські посади в цивільні адміністрації та державні служби. Тоді почали забирати держслужбовців, які опиралися окупаційній владі, далі — активістів, які виходили на мітинги. До 1 вересня почали забирати вчителів і директорів шкіл, які відмовлялися співпрацювати. Якщо на початку могли забрати за зброю, далі — за прапорець чи допис у соцмережах. А потім почали забирати всіх, хто, на їхню думку, міг становити загрозу «русскому міру». Зрештою, людей забирали просто за те, що ти українець або українка. Це були систематичні катування, сексуальне насильство щодо жінок, щодо чоловіків.
Очевидно, що кінцева мета окупантів — знищити все, що могло б завадити встановленню не лише російського режиму, а й «русского міра» в цілому. Це частина їхньої війни, а їхня мета — знищити українців як явище.
ТОЧКИ ОПОРИ
Мене мотивує робота з чіткою ціллю: притягнути до відповідальності, до справедливості. Дуже надихають історії людей, які пройшли через окупацію, витримали багато випробувань і відкрили в собі неймовірні сили просто тому, що хотіли захистити своє.
До вторгнення я мало знав про південь і північ України, а зараз там буваю і розумію, що це місця з неймовірними людьми. У російській пропаганді закидається, що це російська частина України. Аж ніяк. У всіх під час окупації було одне бажання: вигнати ворога. І одна мотивація, проста і зрозуміла для українців: це моя земля, я тут живу все життя, це моє. Що на Сумщині, що на Миколаївщині люди зупиняли руками танки, грудьми ставали на автомати й відштовхували російських військових, ризикуючи своїм життям, щоб не забрали їхніх близьких. Ті історії, які розказують місцеві, це щось на межі розуміння. Мужність, яку вони проявляють під час найжахливіших загроз, надихає.
Часто мене питають: «А який сенс розслідувати ці злочини зараз? Або судити їх заочно?» Насправді сенс простий. По-перше, це справедливість для постраждалих. По-друге, офіційне оформлення всіх цих випадків, щоб, зокрема, постраждалі могли отримати допомогу, а надалі ми могли вимагати репарації від Росії. По-третє, задокументовані, процесуально оформлені, справедливо розслідувані, ці факти стають доказом, який визнається цивілізованим світом. Якщо ми живемо в правовій державі, то для того, щоб у майбутньому були трибунали, все має бути на національному рівні розслідувано, задокументовано й правильно оформлено. Мають бути вироки українського суду, які потім стануть основою, а зібрані докази — базою для подальших трибуналів. Це велика робота на роки. І якщо ми залишимося існувати як країна, то нам потрібно буде в майбутньому розслідувати усе на світовому рівні. Тож мене мотивує, коли розумію, для чого це робиться.
ПАМʼЯТНІ МІСЦЯ
Київ — улюблене місто у світі. І мені дуже подобається, що воно для всіх. Тобто якщо ти приїжджаєш жити в Київ, хай ким ти є, хай що тебе цікавить, тут знайдеш своє. І свої місця, і своїх людей. Чи ти з культурної тусовки, чи просто якийсь хіпстер, чи мажор. Тобто абсолютно для всіх — і в найгіршому, і в найкращому сенсі.
Київ — це такий вінегрет і в архітектурному сенсі. Коли показуєш його іноземцям, то приходить усвідомлення: «Так, дійсно, це унікально». Ось стоїть цегляний будинок 90-х, поряд історичний будинок, якому 100 років, а ось панелька, і воно якось усе разом живе. Такого більше ніде нема.Серед моїх улюблених місць — кінотеатр «Жовтень» (багато цікавого про улюблений кінотеатр є в історії його менеджерки Оксани — ЖК). Мені ще подобалося, коли він був без ремонту всередині: на задніх рядах стояли пошарпані крісла, як у бабусі вдома, і можна було купити квиток за 20 гривень. Там показують багато фільмів, яке не завжди побачиш в інших мережах кінотеатрів. І класно, що вдалося зберегти автентичність.
Дуже люблю Труханів острів. Якщо пройти по пішохідному мосту, перейти через канал, повернути праворуч, там є база байдарочників. Проходиш повз неї, й далі є дерев'яна кладка на каналі. Там майже ніколи немає людей, дуже зелено, а восени все стає жовтим. І ти сидиш, наче десь далеко, в дикій природі, хоча насправді в посеред міста.
Ще класно на Подолі в «Самосаді» (громадський сквер на перехресті вулиць Спаської та Волоської — ЖК). Чуваки просто почали з маленького майданчика, а зараз реформують цілу вулицю. Зробили і баскетбольний майданчик, і футбольний, і культурні простори. Додали життя. Тепер це величезний простір, де постійно щось відбувається. Як не прийдеш, завжди щось нове майструють.
Ми там провели кілька благодійних вечорів, на яких разом із моїм другом-виноробом Альбертом Лоресом, котрий зараз військовий фотограф, розливали вино за донати. Якось він створив вино, присвячене Києву. Воно мало продаватися весною, коли почалося широкомасштабне вторгнення, але обставини змінилися, тож він зробив це вино благодійним, і 100% коштів від продажу ми передавали на Frontline.Сare чи інші збори. Це була така дуже київська історія, коли друзі, знайомі, незнайомі — приходили, розмовляли, знайомилися. Усе це крутилося, створюючи справжнє ком’юніті. Тому Спаську я дуже люблю. Там завжди затишно і мешканці відкриті до різних ініціатив.До речі, про мікрорайон Чоколівку. Я завжди ставився до нього з ностальгією, адже це моє дитинство. Він справді дуже комфортний для життя, однак я сприймав його як спальний район, не те, що центр, де будинки з історією. А потім прочитав кілька цікавих статей, і виявилося, що в цьому мікрорайоні жив Іван Світличний, тут тусувалися всі шістдесятники, зокрема й Василь Стус. Десь є спогади про те, як вони сідають на тролейбус №17 (який я пам’ятаю з дитинства) та їдуть на Чоколівку, щоб зібратися у квартирі Світличного. Виявилося, що то було вагоме історичне місце, а не просто радянський «спальник». Добре, що тепер ми дізнаємося багато речей, які раніше були невідомі. Після вторгнення більше людей стали свідомими. І не тільки в глобальному сенсі, а й на місцевому рівні: стежать за тим, що відбувається в місті, долучаються до різних акцій, і кожна подія отримує публічність. Щоб місто не зламалося, має бути хтось, хто тицьне в проблемні місця носом і покаже, що повинно бути інакше. Таких людей у Києві багато, і це дає надію.
Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.
Над матеріалом працювали:
Авторка та інтерв'юерка: | Транскрибаторка: |
Василина Гарань | Тоня Смирнова |
Фотографка: | Редакторка: |
Олександра Дивнич | Анна Пастушина |
Comments