Далекого 1992 року канадець Мирон Спольський відкрив першу в Києві піцерію — «Везувіо». Тоді вона була на вулиці Леонтовича, а зараз — на Рейтарській, і вже 32 роки незмінно смачно годує киян.
Всередині апетитно пахне, око милується колекцією декоративних тарілок, а час ніби сповільнився. На вигляд поважний пан Мирон — у неспішній розмові гостинний і гуморний.
ЧАСИ, КОЛИ ПІЦЕРІЯ — ЦЕ ВАУ
Я приїхав із Канади в 1988 році. Хотів тут залишитися, але дозволу на проживання мені не дали: я був активно залучений у канадській політиці, тож у тоді ще радянській Україні мали побоювання, що й тут продовжуватиму. А я, власне, приїхав, щоб відпочити від політики і подивитися на інший світ. Довелося поїхати до Естонії. Там кілька канадців відкрили піцерію, однак справи у них ішли не дуже, й у травні 1991 року ми перевезли те обладнання сюди.
Уявіть Київ початку 90-х, тоді ж тут нічого не було. Хіба ресторани «Столичний» і «Дніпро» (в однойменному готелі — ЖК), нічний клуб «Динамо Люкс» (переформатований у 90-х роках знаменитий ресторан «Динамо», визначна конструктивістська пам’ятка на вул. Грушевського, 3, де зараз коворкінг Generator — ЖК), який швидко зачинився. Ще був непоганий ресторан у нинішньому готелі «Україна». Тобто загалом щось із сім чи вісім подібних закладів. І туди можна було зайти, давши комусь на руку, по знайомству чи забронювавши заздалегідь. А так то не було ресторанів, тільки забігайлівки, як-от «Ярослава».
Піцерія сприймалася як щось супернове. Про піцу знали тільки ті, хто бував на Заході, але всі чули, що щось таке є, і люди просто приходили пробувати. Деякі дивувались, що в піці тягнеться сир — думали, що це тісто.
Перше приміщення для нас знайшлося в Інституті радіозв'язку на Леонтовича, навпроти Володимирського собору. Відкрилися ми в серпні 1992-го, і до нас стояли великі черги. А через кілька місяців нам натякнули, що ми багато заробляємо і треба ділилися. Тому невдовзі ми знайшли нове приміщення, а потім і ще кілька разів переїжджали то в висотний будинок Аерофлоту (на Берестейському проспекті, 14, де зараз Мінвідновлення, а на той час були «Авіалінії України» — ЖК), то на бульвар Шевченка біля Хрещатика, то на вулицю Івана Франка, а 1993 року осіли на Рейтарській.
Ми відразу почали робити доставку, брали машини в оренду: запорожці, жигулі, москвичі. І це був великий вау-ефект: замовити доставку додому на якусь святкову вечерю, і тут — ого! — привозять піцу. До того ж, ми гостинно ставилися до дітей, а їх тоді не вважали бажаними гостями в ресторанах або кафешках. Ми навіть десь знайшли високі дитячі крісла, і це так само було вау. Ще ми від початку pet-friendly: хочете собаку привести чи кота — будь ласка. Обслуговування у нас завжди було українською, і це теж свою публіку притягувало.
Так ми швидко розвивалися і згодом відкрилися й на Троєщині. Десь у 1997–1998 роках американці відкрили піцерію «Американо», пропрацювали 3-4 роки і відійшли. Німець Ерік відкрив заклад «Піца Еріка», але і це довго не протривало. А потому з’явилися «Доміно», і вже пішов бум на піцерії. Згодом ми почали робити заморожену піцу, яка продавалася в магазинах по всій Україні, і це йшло непогано. Але минув час, і заморожений продукт став нецікавий, це ж бо не вареники чи голубці.
Початок 2000-х був важким для нас через постійні наїзди, податкові, санстанції — всі хотіли долю. Я вже навіть думав, що не витримаємо, особливо якщо до влади прийде Янукович. І на перший Майдан ми вийшли одразу. А ще майже цілодобово доставляли туди піцу, супи і що завгодно: люди привозили продукти, ми готували в піцерії на бульварі Шевченка і заносили. Далі був період стабілізації та зростання економіки. А потім знову не можна було працювати через нові вимагання грошей. На другий Майдан я вийшов у першу ж годину. І знову ми годували людей, так і стояли цілий Майдан.
Під час Майданів цей зал був місцем, де постійно збиралися активісти, вони тут стояли і обговорювали стратегічні питання. Коли через кілька місяців після повномасштабного вторгнення росіян ми знову відкрили наші піцерії, тут багато людей зустрічалися. Вірю, що «Піца Везувіо» для багатьох важить, тому я б хотів залишити все в традиції автентики, але осучаснено.
Зараз усюди відкриваються нові кафешки, ресторани, ми думаємо про ремонт і деяке оновлення. Піцерії вже як-не-як понад 30 років. Я не художник, але трохи знаю українське мистецтво початку ХХ століття: Кричевський, Нарбут, Бойчук і бойчукізм — це так цікаво. Коли 20 років тому ми робили ремонт, то архітектор не знав цих художників, йому аби матеріали були, а у творчому плані — пустота. Проте коли йде певний суспільний кризис, в нас зрушується суспільна творчість, і стежити за цими процесами дуже цікаво. Бути всередині, але бути іншим. Якби Майдани програли, то я би виїхав, не було б сенсу залишатися. Але ми пройшли ті етапи. Україна швидко змінюється на краще, вчиться на своїх помилках, і розвиток шалений.
ЗАОКЕАНСЬКА УКРАЇНА
Я народився в Канаді, але маю українське коріння. У 1941 році моя сім’я виїхала з України в Європу, а згодом і в Канаду, бо батько брав активну участь у політичних процесах у 30-х роках і був членом ОУН.
У тому, що Канада розвивалася, велика праця українців. Це дуже видно на кладовищах — читаєш на надгробках 1910-х років: «Тома Оменюк, перший український стоматолог у Канаді», «такий-то, перший український інспектор шкіл».
Я був задіяний у «Пласті», працював у Конгресі українців Канади, керував осередком української культури і освіти, належав до групи українсько-канадського політичного лобі, куди входили всі українські канадці на керівних посадах політичних партій.
У середині 80-х ми запровадили стратегію перебудови відкритості українського суспільства в Канаді, яка зрештою сформувала сучасний стан речей. Ми запустили законодавчі зміни у провінціях, щоб використовувати нашу мову для навчання в школах: пів дня українською, пів дня по-англійськи. Сьогодні в місті Вінніпег, де 700 тисяч населення, у двомовній українській школі навчається 1600 дітей, це велика частина українського населення. Інститут українських студій є в усіх головних університетах, і це престижно. У тому ж Вінніпезі 35 українських церков, на кожному кроці щось українське. Щоправда, ресторанів не так багато, але заходите в супермаркет — там вареники, голубці, борщ продаються. Ціле літо можна кожного вікенду їхати по різних частинах Канади на українські фестивалі. На всіх державних святах виступають ансамблі українського танцю.
Сьогодні віцепрем'єр-міністр Канади — українка у третьому поколінні. В Канаді це взагалі нормальна річ — бути українцем.
Під кінець перебування моєї партії при владі у 80-х мені запропонували грант на проєкт за моїм власним вибором з умовою, що я поїду відпочину, а повернуся — і назад у політику. Тоді якраз планували, як відзначити тисячоліття хрещення Русі. Ми не хотіли створити ще одну серію концертів із шароварщиною. У Східній Європі, а де-не-де й на Заході, якраз ставало відомим покоління студентів композитора Бориса Лятошинського — гігантів світової музики, і ми почали домовлятися з ними, щоб вони написали великі твори. Заради цього я полетів у Союз і зокрема в Київ на початку 1988 року.
КИЇВ З ПЕРШОГО ПОГЛЯДУ
Коли я вперше приїхав до Києва, він здався мені сірим, як і всі радянські міста. І повітря сіре було. Зима тут ніяка, якщо порівнювати з канадською. Разом із тим було відчуття, що кияни — свої. Їм випала тогочасна непроста історія.
Потому я поїхав у Львів, звідки моя мама родом, Стрий, звідки батько, та в Івано-Франківськ. Там багато цікавих пам’яток залишилося, у Києві — менше, бо за Союзу чимало знищили. Я повернувся сюди 9 травня, і я вперше побачив це «свято». Мені виглядало, що всі на якихось наркотиках.
Повністю перебрався в Київ після здобуття незалежності. Я мав дім у Канаді, але 1997 року відмовився від канадського резидентства. Тож із того часу я українець.
Тут я одружився. Ми жили в центрі на вулиці Івана Драча. Гуляти йшли по Обсерваторній, по Ярвалу і вниз на Хрещатик. Ярвал тоді був мертвий, лише «Ярослава», де можливо було з'їсти щось нормальне і не хворіти після того. Ми заходили в церкви, ще Михайлівського собору не було, лише трапезна час від часу відкривалася. На закупи ходили на Лук'янівку або їздили на Володимирський ринок. Бессарабка — то так, хіба показати комусь.
Ходили в театри, хоча київські були консервативні, не мінялися, нічого нового не творили. Мене цікавила музика: від «Океану Ельзи» до опери й симфонічних концертів, там було все нове, цікаве і прогресивне. І це в принципі такий був мій Київ. Із часом театри та народні традиції почали розвиватися і знаходити своє місце. Щось пішло добре, щось не так. Я, наприклад, на ансамбль Вірського взагалі не хочу, хор Верьовки не хочу, бо це продовження шароварщини. Я відмовлявся ходити в театр Лесі Українки, коли він був російськомовний. Але є Малий театр, Театр на лівому березі, інші. Українських традицій — їх багато.
Загалом живу, як би жив у будь-якому іншому місті: робота — дім — магазин. На вихідних — ріка. Центр має своє, але я тут не живу вже 14 років, зараз у Голосіївському районі, і то є менш своє. Але там вуличні ринки цікаві, чого немає тут. Фрукти-овочі в одної продавчині весь час купуємо. Вона вже нас знає, і коли я сам заходжу, підказує, що я маю купити, що не маю. Там мій барбершоп, перукар із якого колись працював у барбершопі на Бесарабці (куди я не ходив), а потім на Голосієві відкрився, ми познайомилися, і так вже 4-5 років я ходжу до нього.
Я люблю Київ за чудові місця: Хрещатик, хай як його критикують, Майдан і Михайлівський собор як історичні символи, Ярославів Вал, театр Франка, Дніпро, міст Патона. Можу ходити тут цілими днями. Люблю Київ за зміни, які тут відбуваються. За людей — як вони виходять, борються проти несправедливості, підтримують одне одного: десь аварія, і всі вискакують помагати. Якоюсь мірою це подібно на Рим, але не зовсім, тут є своя температура, своя культура людей. І це те, чим ми маємо пишатися.
Дещо відоме мені з історії України продовжує тут існувати. Наприклад, як нащадки Ярослава Мудрого князів призначали, але народне віче могло їх зняти — такого не відбувалося в інших, литовці називали це «рокош», і в договорі об’єднання литовських і руських земель вони вписали це право на протест і виконання протесту. І ми бачимо тяглість тієї традиції.
Мені здається, політики по сьогоднішній день не розуміють цей процес: when the good burgers of Kyiv have had enough, everything's enough — якщо київським містянам щось надоїло, то вже надоїло.
З початком повномасштабного вторгнення ми не планували виїжджати, але знайомий військовий переконав. Тож на початку березня запакували авто і виїхали на Львів, але довго не витримали й у квітні повернулися до Києва. По дорозі сюди бачили понищені містечка і села, лікарні, мости. Але тут з’явився якийсь спокій, зуби зціпили і жили.
Було відчутно, що Київ боротиметься. Це така резильєнтність, відпорність киян. Київ — місто, на яке більшість українців дивиться, — не здався.
Наші працівниці, які жили в Херсоні, коли якось добиралися до телефону, першим ділом питали: «А Київ ще стоїть?». Бо їм усе говорили, що Київ не встояв. А ні.
Протягом усіх цих років кияни залишилися киянами чи то стають ними. Вони тепер більш західні у всьому: від того, як за столом поводяться, до тем дискусій (я так то не слухаю, але щось долітає). Люди стають більш свідомі політики та власних політичних рішень, говорять про наше місце у світі й розвиток у світовому контексті, видно набагато більшу зацікавленість культурою, на прикладі збереження різноманіття архітектурних стилів стає зрозуміло, що Київ для людей важливий, посилюється заінтересованість своєю історією і куди вона нас несе.
Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.
Над матеріалом працювали:
Авторка: | Інтерв'юерка: |
Анна Пастушина | Богдана Горбань |
Фотограф: | Транскрибаторка: |
Антон Єрмолаєв | Тоня Смирнова |