Виявляється, ми не написали ще жодної історії про хутряних жителів міста. Тому ось шлемо кількахвилинний лизь від собачки Саші Гонтар, ведучої «Телебачення Торонто», і Сергія Гусака — того, який музикант Ницо Потворно.
Відома блогерка серед київських хвостатих, вона сиділа з нами на лавці в парку Шевченка, ставила на штанах печатки і залюбки позувала на камеру. Знайомтесь, Марла.
Важу 10 кілограмів, Саша знає мої заміри, щоб светра пошить, а я не знаю. Мені буде три роки у травні. І це легендарно! Тобто дати не знають, просто придумали легенду і святкують, а я не перечу.
Мене взяли з притулку, де сказали, що я з Миколаєва і з багатопесної родини. Звати мене Марла, але маю багато ситуативних імен, які з’являються-забуваються. Останнім часом буваю Кірою. Потім буде якесь нове. Може, вернеться традиційна кликуха — Гімнянка. Взагалі, з цим делікатесом мене багато в житті пов’язує. Коли моїх раз у раз питали породу, вони почали казати, що я миколаївський гівноїд. І не здурили. Хіба трошки, бо я вже київська. За каштанами люблю бігати. Почуття гумору в моєму житті багато: якось дитина спитала породу, то Сергій сказав їй, що сквірт-тер’єр. Ну а що, на звук нормально.
Дружу з сусідськими собаками, але найбільше з усіх люблю безпритульних. Бачу — і зразу біжу з таким: ви мої друзі! Ка-азимось.
Маю серед бродяг нерозділене кохання. Як чую, що він десь тут пробігав чи й досі на горизонті — миттю тащу своїх з усіх сил, ніби в мені їх стає більше, ніж вміщалось до того. Мої звуть його Бандітом і вважають, що цей типаж сподобався, бо я молода. Потім влюблюся в коргі зі стабільним життям, роботою і заведу сім'ю…
Мої вирішили, що я їхня шерстяна донечка, а потім подумали, що це ж вони, значить, шкіряні батьки. Це сталося не одразу, бо вважали це кріповим. Але потім Саша, моя шкіряна мама, така: «А власне, що мені заважає це робити, окрім того, що хтось подумає, що я з прибабахом. Ну, але мене, мабуть, не знічує така можливість, тож...».
Взагалі, завести собаку — чимось подібне до того, щоб завести дітей. Батьківство, але на мінімалках: зрештою, не треба займатися моїм безперервним розвитком, віддавати в школу і собирать дєньги на університет. Я ніби застигла в стані людського цуценяти: можу подавати сигнали, за якими вони розрізняють (чи вгадують?) мої потреби. Ну, і ще я мила і трохи безпорадна, як дитя.
Серед людей друзі всі, хто годує. На сімейних застіллях обираю найслабшу ланку: хто найбільше їжі дає — той і найбільший друг. Адресно приходжу до щедрих. З колегами моїх людей дружу. Вони і мої колеги, на секундочку. Спершу я була на стрімах тому, що мене не могли лишити вдома саму. А потім я стала частиною цих стрімів, і є купа людей, які приходять на мене подивитися, послухати історії, як я пукаю. Я — маскот «Телебачення Торонто».
Заробляю собі на корм та одяг, щоб ви знали. Трохи блогерка, і до мене звертаються по рекламні інтеграції. Я думаю, що всі люди, які мріють, що собаки колись виростуть і будуть їх утримувати, можуть подивитися на мене і зрозуміти, що це можливо. Реклами в мене більше, ніж в Саші. Он що значить харизма! Інстаграм зв’явився в мене після того, як мене взяли на «Кураж». І пішло-поїхало: Саша мене фоткає, пишемо-розказуємо. Від роботи треба відпочивати, і це друга моя основна діяльність: бігати, гавкати, тусуватися з іншими собаками. Кажуть, мені не треба ходити в спа, щоб відчути розслаблення. Але ми не перевіряли. О, ще взуття любила гризти. Вже перестала, тепер просто ношуся з домашніми капцями, коли мої не вдома. Вони не йдуть в них на вулицю, це домашній запах. То там з ними полежу, то там, потім мої приходять звідкись і збирають їх із ліжка, з дивану. Сергієві більше люблю, капці Саші — на другому місці.
Часом зустрічаю їх із Білочкою в зубах. Коли радію, гасаю з нею, а потім беру в зуби і кричу. Отак: уууууу. Це може бути і Бобер. Так я показую їм, що рада бачити, чим весь день займалася і сварюсь, де ходили. Вони кажуть, що це смішне видовище. Ну, радісне точно.
Ми часто гуляємо в різних місцях Голосіївського району. На ВДНГ у нас є свої маршрути. Гав! Гав! Пробачте, що перериваю розповідь, але я можу боятися такси, а як іде вівчарка, я така: «Ну тобі тринда, величезна собако!». Гав! Гав!
Про що я. А, в Голосіївському лісі є аграрний університет — природокористування, якось так — сквер студентський, там гамно зайців люблю їсти і є де побігати. В парку Шевченка за собачками частіше прибирають, а от у дворі біля дому рідко яка прогулянка закінчується тим, що мої не вступлять в гамно. У Саші раз була колекція із трьох пар взуття, в яких вона вступила в гавно і все казала, що завтра помиє, ага. Під час ранкової прогулянки вступила — перевзулася, після вечірньої знов, а зранку — знов. Буває, на неї волають: «Що ти гуляєш тут з собакою, вона ж какає!». І Саша, котра завжди з пакетами і прибирає, така: 🙄
У парку Шевченка свій вайб: давній, ти в середмісті і — вжух! — в зелену зону потрапляєш і шахісти сидять.
Щоправда, не завжди з повідка відпустять. Саша на гіперопіку страждає. Тривожна, але трошки. Потім бачить, що я не збираюся тікати чи ще в якісь халепи потрапляти, то пускає бігати і розважатися. Роблю щось погане — зразу на повідець. Я це знаю. Хоча інколи щиро дивуюся. Ну що поганого в тому, щоб гавкати на людей? Я трохи ейджисткою була: на старших гавкала, потім — і на дітей, пізніше в немилість потрапили і люди середнього віку. Мої жартують, що я підлітка: слухаю My Chemical Romance, ненавиджу соціум, батьків і хочу свободи, пити пиво на лавці...
Я спокійно ставлюся до музики. Якщо вона не з КОЛОНКИ! Та мене жахає. Якось мої включили на колонці Баскова, і я пекельно гарчала, вони жартували, що я русофобка. А нема що жартувати — все так.
А загалом музика мені не заважає. Мене змушені були взяти на концерт Сергія, бо я влаштувала би істерику, якби не можна було бути поруч зі своїми. Сергій скинув плаща, я вляглась на нього і спала на сцені. Потім Саша читала у твіттері, що знущається з собаки.
А я соціалізована, люблю заклади. Всюди можна. Майже. Якось біля Голосіївського парку сказали, що суворо заборонено зі мною. Здивована, що таке все ще може бути, що це аж настільки категорично. А так то підходжу до кожних дверей з таким: «А ми сюди йдемо? А ми сюди йдемо?». Одного разу ми просто йшли досить широкою вулицею, я бігла по клумбі, якийсь чоловік заходив до кав'ярні, і я з ним пішла. Грошей в мене немає, але можуть і так погодувати. Якщо жебракую, моїх питають, чи можна дати мені щось. Інколи сама собі даю раду. Літо, Карпати, пані продавала вино, ще щось, я зайшла до неї в будку і похлебтала бограчу. Потім був період адаптації, бо після бограчу до корму вернутися, знаєте, непросто.
Восени їздили на львівській букфорум. Мене знов не було кому віддати. І поки Саша модерувала міжнародні поетичні читання, я собі лежала на стільчику поруч. Наприкінці цих читань Саші сказали, що всі фотографували мене, що я відвернула на себе увагу від поезії та що це підстава. А це харизма... Я ж підняла одне вухо, щоб слухати, стежити за ситуацією. Собаки — пожирачі уваги, звичайно.
Вважаю, що коли людині нудно, самотньо чи якісь іще подібні стани, достатньо вийти з собакою, і вона отримає комунікацію і відчуття приналежності до ком'юніті, де всі знають про що поговорити, чим зайнятися. Наприклад, разом подивитися, як собаки граються. Це ж неперевершено, ми такі зворушливі в цьому. І це добровільно: якщо нема настрою говорити, то нема.
Щось просунулося вперед з культурою «потіскать». Ніхто не біжить м’яти мене, хапати за боки. Якщо я знаходжусь десь поруч із дітьми, то батьки їм зазвичай кажуть, що треба спитати, чи можна погладити собачку. Що не треба до мене швидко бігти, бо мені це може не сподобатися.
А буває інакше — коли ти просто гасаєш десь там за кілометр, іде людина з дитиною і каже: «Дивись, он собачка, вона тебе покусає, вона тобі відгризе голову і буде потім з нею бігати ще цілий рік, тому що вона любить дитячі голови, там кісточки». А я навіть не гавкаю, ніяк не страшу. Та і якщо я не в настрої, то просто відбіжу і покажу, що не хочу, щоб мене чіпали.
Саша надивилася «Супермами» і тепер жартує, що мене виховують за методом Монтессорі: дозволяють усе, що я хочу. І якщо мене в цей момент з'їсть вівчарка, я дістану з цього науку! Ну, мене все ж зупиняють. Але я вміло відвойовую собі більше і більше свободи за кожної нагоди.
Саша намагається ввести якусь дисципліну в наші стосунки. Із Сергієм можна речі, які вона не дозволяє. Сергій — батько вихідного дня, годує мене їхньою їжею. А я завжди хочу ще і ще і знаю, до кого треба з цим звернутися, її не прошу.
Ходжу пішки, їжджу в машині у своєму кріслі або в таксі. У громадському ні, бо не дозволяють. Якось Саша хотіла зі мною в метро спуститися, то її не впустили. Але її і босою якось не пустили. Каже їм: «Босоножки порвались, що мені робить?» — «Купить нові!».
Я живу чудове хіпстерське життя. Ходжу тусити в кав'ярні, де мене впізнають і просять сфотографуватися. Ніби я собачка з провінції, яка підкорила це місто.
Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.
Над матеріалом працювали:
Інтерв'юерка: | Авторка та транскрибаторка: |
Христина Кулаковська | Софія Котович |
Редакторка: | Фотографка: |
Анна Пастушина | Олександра Дивнич |
Comments