Пані Люба прийшла у квітковий бізнес майже випадково. Із самоучки, яка опановувала навички по YouTube, стала професійною флористкою. Ми зустрілися на розпеченій літнім сонцем Лукʼянівці поблизу власної квіткової крамниці пані Люби, яку вона називає клубом за інтересами. Поговорили про те, як змінилася традиція дарування квітів, чи є квіткові символи у Києва та що найбільше надихає у місті й спілкуванні з покупцями.
Коли була малою, у мене було хобі вирощувати квіти. Навіть однокласники, коли ми зустрічаємся, всі сміються: «От цвіти — це було твоє ще зі школи».
Я хотіла поступати на слідувателя-криміналіста, але екзамени не пройшла. Сама я не з Києва, а з Каховки. Приїхала на заробітки, працювала в кіоску з морозивом і пивом, а мене там кинули на гроші. Зрозуміла, що це просто така схема, і поїхала на площі Українських Героїв шукати власника. Мені запропонували попрацювати там, і я подумала: а чому б ні? Я обажаю квіти. Тоді букети крутити не вміла, але господарі такі: «Та нічого страшного, просто поторгуєш, і все». Працювала, ніяких траблів не було — мені це понравилося, втягнулася. А потім люди почали просити: зробіть букетик, скрутіть букетик. Я думаю: люди спрашують, а я не знаю, що їм предложити. І почала почучуть в ютубі дивитися, як це все робиться, там дуже багато флористів із різних країн світу. Чого не спробувати? Один, другий, третій стала сама крутить. Однак коли ти в наймі, то працюєш з тією квіткою, яку тобі дали, ти не маєш права голосу заказати те, що ти хочеш, бо щось власнику нерентабельно, щось не подобається, а інше із області фантастики, до чого споживач не готовий. Тоді я захотіла відкрити свій магазинчик і пішла від власника.
Я тут уже років 8 так точно. Мені виділили кіоск, і я мала два таких магазинчики: холодильничок і по три квадрати кожен. Воно потрохи мені дало такий толчок, тому що багато людей знали мене не перший рік і їм подобалося, що я роблю. Сарафанне радіо ніхто не відміняв.
Я називаю це не бізнесом, а клубом по інтересах, тому що зазвичай приходять усі ті, в кого зі мною збігаються смаки.
Кожен знаходить свою людину, як із перукарем, манікюрницею чи косметологом. Я не вважаю себе суперфлористом, мені просто повезло з людьми.
КУЛЬТУРА ДАРУВАННЯ КВІТІВ
Раніше квіти – це був вже подарунок. Тоді просто тяжело було людей переучити до того, що треба дарити. Зараз часто дарять квіти, тому що так треба, дні народження, бюджет є такий і треба зробити щось під виділений бюджет. Це трошки неправильно. Нехай краще будуть три квітки, але такі, що у людини викликають емоції. Тільки емоції способні людину влюбити в подарунок.
У нас раніше була яка мода? Три цвіточки: герберки, посередині хризантемка, два листа папоротника, куча целофанчика і лєнточка. Але вже тоді були проблеми з екологією. Активісти розповідали про збереження природи і важливість зменшення пластику. Я теж дивилася тренди по ютубу, фейсбуку, що люди в інших країнах пропонують, і намагалася покупцям внедрити, що треба менше целофану. Плавненько підводила їх до того, що кити й пінгвінчики вмирають, бо наїдаються пластику. Пропонувала спробувати менше целофанчика
Тобто треба людині донести те, що ми даримо квіти, а не пакування.
І люди почучуть почали приходити до того, що краще завернути квіти в якусь паперу.
Серед моїх покупців уже мало залишилось людей, які хочуть целофанну оборочку. На ці випадки у мене є спеціальне пакування для таких любителів, бо ти не можеш нав'язувати людині свої предпочтєнія і сказати їм, що це минулого віку. Наприклад, є покупателі, які несуть квіти бабушкам, яким дуже за 80, і якщо я запакую букетик у крафт з бічовочкою, вони це не поймуть. Тому краще зробити ісключенія, думати про ту людину, кому це принесуть: чи отримає людина естетичне задоволення? Наприклад, цим бабусям важливо, щоб вони повернулися завдяки квітам у свою молодість. Це продовжує їхнє настроєніє, їхні емоції від цього букету.
Ти маєш відталкуватися від того, що людині подобається, запитати, які її вподобання. Тобто важливий кінцевий результат. Людина, яка дарує квіти, має бути впевнена в тому, що адресат буде в захваті.
ПРОСТІ РАДОЩІ ПІД ЧАС ВІЙНИ
24 лютого я в Києві була, не виїжджала нікуди і замітила, що багато людей стали окружати себе квітами. Наші люди молодці. Скільки стали у перший рік повномасштабки брати розсади на балкон, ви собі навіть не уявляєте! Дуже помінявся стиль у купуванні квітів, тому що це був переломний момент, коли люди почали дарити квіти самі собі. Просто так, щоб дома стояли цвіточки.
Памʼятаю, як багато хто із флористів зробив закупки на 8 березня ще до лютого. Ми робимо броні, щоб до березня все було готове. 6 березня почали дзвонити: «Люба, а ви на роботі?». Я така: «В смислі на роботі? Рєбята, за вікном війна, в нас вибухи». Але клієнти казали: «Якщо ви на роботі, ми будемо у вас квіти куплять». І я думаю: що відбувається? На вулиці війна, несостиковка. Квіти — це не речі першої необхідності, не ліки й не їжа. Як так може бути, що люди хочуть прекрасного, коли нібито все життя ламається? Переоцінка цінностей пішла. Люди намагаються зберегти свій здоровий глузд, знайти прекрасне в мелочах. Ну а чому не дати місце такому світлому?
Наш основний склад був із того боку, де Буча й Гостомель. Там були мої поставщики, які з Голландії привозили товар. І зрозуміло, що ніхто вже не привезе тобі нічого, але в мене ще один був поставщик, який вирощував тюльпани і не в окруженії залишався. Я дзвоню йому і кажу привезти квіти: дівчата хочуть цвітов — значить, треба. І він привозив тюльпани, просто ящиками загружав, а люди купували собі для настрою квіти.
Так я відчула, що моя позиція востребована. Це ще одна можливість заплатити податок країні. Що я можу зробити, щоб війна прекратилася? Задонатити, збирати волонтерку, проводити благодійні ярмарки – ось цим допомагати.
Після повномасштабки у мене помінялися пріоритети в закупках: тепер завжди орієнтуюся на постачальників, які вирощують квіти із задоволенням. От із Харкова, наприклад, — люди під бомбьожками, але з любовʼю і далі вирощують рослини. Це може звучати банально, але квіти завжди відчувають енергетику і навіть стоять довше, якщо подаровані з добрими намірами.
У мене є знайома бабуся, років 85-86, вона до сих пор вирощує квіти і привозить їх на електричці. Знаю вже років десять. У неї не те здоров'я, щоб сидіти на жарі торгувати. Я розумію, що в лучшому случаї вийду на ноль з її квітами, але це той випадок, коли треба допомогти. Вона мені напоминає чимось мою прабабушку, і я думаю, що якщо в людини буде ціль, до чогось жага, то вона довше проживе. Мені неважко за тими квіточками доглядати, а їй це стимул у житті — до чогось двигатись, для чогось жити, бо її цвітам радуються. Вона коли приходить і бачить, що в мене не залишилось її рослин, прям розцвітає і очі сяють.
Мене дуже багато питають, чому не відпочиваю, а я просто не устаю від своєї роботи. Буває, що беру відпустки і проводжу час із сім'єю. Але не вигораю, тому що людина приходить, отримує задоволення від квітів, а потім повертається і каже, що моїм букетом мама восхіщалася ще тиждень. І одразу виростають крила, ти щаслива, тому що щасливі інші. Всім важливо знайти те, що буде приносити задоволення. Я кайфую від цього.
Треба бути надійним тилом нашим захисникам — це найголовніше. Вони надають нам можливість жити. А щоб ми були таким тилом, варто взяти для себе правило донатити.
Приємно, коли повертається той, хто був на передовій, і ти зустрічаєш його і розумієш, що перед тобою захисник. Дариш цвіти, а він говорить: чого ви мені дарите їх? Тому що благодаря вам я маю можливість працювати, ростити дітей, водити їх на площадку, у садочок. І ти бачиш, що людина вначалі ніяковіє, а потім йому приємно: ми цінуємо, що він захисник.
ВІДЧУТТЯ ДОМУ І КВІТКОВИЙ КИЇВ
Пам'ятаю, як перший раз я заблудилася у Києві... Це десь 2010-2011 рік. Мені тоді казалось: господи, яке це велике місто. А зараз всі свої, всі домашні. Я не представляю, як житиму в другому місті. Тут теж уже мій дім. Мене тягне до своєї родіни в Каховці, це мої корні, я туди їду насититися енергією землі, яка мене родила. Але тут я знайшла себе і тут комфортно з моїми людьми. Ти акцентуєш свою увагу або на мінусах, або на плюсах. У мене не було тут проблем, ніхто не розказував, що понаїхали. Я старалася подружитися з цим містом. Коли сама відкрила магазин, поряд були сухі дерева, але я не чекала, що прийде хтось, посадить мені нові та зробить усе красивим, а сама намагалася зробити гарно.
Я вважаю, що Київ — це місце можливостей, маленька екосистема.
Тут добрі дні. Як його можна не любити? Подивіться, скільки багато нас тут різних уживається: багато націй і культур, і кожен знаходить собі людей за своїми інтересами і вподобаннями, є великий спектр для проявлення себе, і ми даємо один одному можливість пізнавати і розвиватися.
Перше моє помешкання було в Святошинському районі, та більше до душі мені Шевченківський. У кожному районі своя атмосфера: Подол — він такий більш аристократичний, а цей домашній, душевний. Це як коли квартиру купуєш, спочатку розпитаєш місцевих, поспілкуєшся з сусідами. У цьому районі люди були відкритіші, більше спілкувалися, про себе розповідали й розпитували. Напевно, це і стало ключовим для вибору місця. Я розумію, що це громкий район, що це стрьомний район під час війни, та мені тут добре, бо з усіма дружні відносини.
Київ — місто квітів. Але тут немає прив'язки тільки до каштанів, кожен район чимось своїм виділяється: у нас прекрасно ростуть сульфінії, а двори бабушки засаджують різним — георгіночки, айстрочки. У нас Київ — і про бузок: Печерськ із тими ж холмами — там куча бузку. А як Хрещатик може бути без каштанів? Це ж анріал просто. Та ж Троєщина, Борщаговка — куча приземлених цвіточків, многолєтніх кустарників, жасмінок, і навіть вишень і яблоні. Мені здається, що місто нельзя обмежити до опредєльонного цвітка.
У мене прекрасна робота. Важливо знайти своїх людей, які повірять у тебе і допомагатимуть на твоєму путі. Не можна вважати, що ти маєш тільки брати від суспільства і нічого не давати взамєн. Якщо ми всі будемо хоч трохи намагатися зробити наше суспільство кращим, то воно буде своїм. Ми повинні робити не з-под палки, а віддано відноситися до нашої роботи. Та взагалі ми нація прекрасна, сплочьонна. Хоч ми іноді ругаємося, сваримося, не без цього, проте треба з розумінням ставитися один до одного.
Як показали останні часи, то в єдності ми переможемо. Ми не повинні ставитися так, що моя хата скраю, нічого не знаю. Нам треба згруповуватися. Якщо ми будемо одним цілим, то ніхто нас не зламає. Якщо хтось скаже, що у нас все погано, то вони ще не знайшли своє місце і себе. Любіть, даруйте квіти. Даріть квіти не по поводах, а просто так.
Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.
Над матеріалом працювали:
Авторка: | Інтерв'юерка: |
Василина Гарань | Богдана Горбань |
Фотографка: | Редакторка: |
Маргарита Бібікова | Анна Пастушина |
Транскрибаторка: | |
Тоня Смирнова |
Comentarios