«Я народилась у Києві у класичній інтелігентній радянській родині: мама вчителька географії, тато інженер. Виросла в досить жорсткому районі — на Відрадному. Він має свої власні правила, низькоповерховий із безпросвітною забудовою хрущовок, яку розділяє класична тополева алея. Тополя — одне з небагатьох дерев, крім бамбука, звичайно, яке дуже швидко росте, тому нею засаджували радянські міста. Будинок мого дитинства стояв на перехресті, де повертає трамвай, із вікна видно тролейбус, автобус, усі види маршруток, алею. Моя мама любила шум міста, тому і обрала таку квартиру.
Коли мені було 12-14 років, казино були не заборонені, на вулицях стояли автомати з однорукими бандитами, і уявіть собі: літо, перед вікнами виставляють 10 одноруких бандитів, потім о другій години ночі хтось зриває джекпот, і 15 хвилин ти чуєш звук дрібних грошей, які валять по 10 копійок, і чийсь відбірний мат. Весь перший поверх мого будинку був з самого початку зайнятий гастрономом, хлібним, казино, пивнушкою, секонд-хендом і канцелярією. Я не навчалася в школі мікрорайону, я їздила разом із мамою на Індустріальний міст у школу на вулиці Гарматній, де вона вчителювала.
Я ніколи не тусувалася на Відрадному.
Ще у 6 років я пішла у школу мистецтв до художньої секції. Коли потім потрапила до старшої групи, у мене був улюблений викладач — Микола Миколайович, який розказував мільйон історій. У нього була окрема шафа з реквізиторськими предметами, штучними яблучками і всім іншим, там же стояла пляшка вина, і він протягом заняття підливав собі вино у стаканчик. Він був митцем, гострим на язик, дуже мене любив, і якось у 9-му класі вмовляв мою маму по закінченню віддати мене в республіканську школу — найкрутішу в Києві, де навчаються усі художники. Мама як класичний вчитель не погодилась, і викладач перестав зі мною спілкуватись на уроках. Я не ображаюсь на нього, бо мистецька школа дала мені дуже багато, і я не знаю, що було б, якби я пішла на художника. Може, я б уже спилася, як весь бомонд. Та зрештою я вчилась на географа-психолога в університеті Драгоманова.
Оскільки я корінна киянка, то не знаю, що таке село, кури, оце все. На все літо мене відправляли до дуже різних таборів. Тоді я вважала, що це заслання, тому що я поверталася через 21 день, брала інші речі, знову збиралася та їхала в наступний табір. Потім зрозуміла, яка це свобода, і літо стало моїм справжнім життям, а весь інший час — очікуванням літа.
Коли я закінчувала школу мене запросили побути вожатою. Мені 17 років, а я їду виховувати 10-річних дітей.
Це було у Конча-Заспі, табір називався «Ясний», зараз його розпродали, розподілили на сектори, знесли корпуси і побудували звичайні елітні будинки. Саме там почалась історія мого довготривалого кохання з колишнім чоловіком. Ми були однолітками. І після зміни почали спілкуватися, зустрічатися, прожили разом 11 років. Від нього я маю свою донечку.
Моє життя до університету концентрувалося навколо двох станцій метро — Берестейської та Шулявки, інколи ще Політехнічного інституту, бо там жила ще одна моя бабуся, але дуже рідко. У 17 років я вперше потрапила на Оболонську набережну, і для мене це був розрив, бо я навіть не уявляла, що таке існує. Інститут знаходився на станції метро Університет, і це, звичайно, дуже сильно розширило мої кордони, я почала розуміти місто. Ми ходили гуляти на Театральну і в ботанічний сад Фоміна, в якому у нас було мільйон практик, тому що ми спостерігали за хмарами на заняттях із метеорології: купчастими, перистими, боже, до цього часу пам’ятаю: попиваємо сидр і ловимо дзен у центрі міста.
Я почала дуже рано працювати — у неповних 14 років пішла в соціальну службу і стала волонтером, щоб розносити волонтерські газети.
Мені підробили мій ідентифікаційний код, начебто мені вже було 14. Я отримувала в місяць 30 гривень, і тоді це було дуже достатньо. Я не мала всіх ключів від під’їздів, скриньок, і навчилася їх зламувати, була таким трошки домушником. Потім з’явилися чудові мережі Avon та Oriflame, і я почала продавати косметику. Ще працювала промоутером, роздавала листівки, працювала аніматором із моїм коханим у мережі боулінг-клубів «Вітамін», де я створювала свої перші костюми. У мене ніколи не виникало питання, де працювати — якщо хочеш заробити, ти маєш іти і заробляти. Через кілька років я стала стилісткою-декораторкою і працюю у цій сфері до сих пір.
Сьогодні моя дизайн-студія, в якій я створюю свої магічні світи та образи, знаходиться на території кіностудії Довженка. Коли я приїхала вперше дивитися приміщення, то зрозуміла, що це атмосферне місце поза Києвом: ось ти ще на проспекті Перемоги, Шулявка, шаурма, хлопці з Середньої Азії і все на світі, а тут ти заходиш і такий: вау, яблуневі сади, стара цегла, ніякого трафіку. Я зайшла у наше приміщення з розумінням того, що так, тут потрібно зробити ремонт, але я геть закохалася в ці вікна і п’ятиметрові стелі. Весною у вікна стукають фантастичні каштанові свічки, білки приходять до мене з іншого боку, я їх час від часу підгодовую, знаю схему дупел і приношу горішки. У нас всі орендатори «Довжика» цим займаються, білок багато, вони дуже гарні, руді, відгодовані і з такими пухнастими хвостами.
Наша будівля 1932-го року народження, і в ній у принципі ніхто навіть не планував опалення. Коли настає листопад, тут просто дупа, і настільки, що ми починаємо працювати в куртках, шапках і рукавицях, бо через площу і висоту стелі нагрітися вдається тільки близько обіду, а вранці все: клей застигає, не хоче працювати. Зате в період із квітня по кінець вересня тут рай, бо влітку цегла тримає прохолоду. Я підписую угоду на пів року, тому що ми навіть не знаємо, що буде через пів року. Дуже би хотілось, щоб її можна було взяти в суборенду на сто років для бізнесу. Територія, ангари і можливості настільки фантастичні, що тут спокійно міг би бути український Голлівуд. Наприклад, тут є озеро, ви знали про це? Воно висохле, але воно є, і достатньо велике. Тут є окремі студії звукозапису, неймовірні цехи, власна столярка. І воно все просто вмирає, маючи свої ідентифікаційні коди. Є костюмований відділ, де банально не вистачає схеми провітрювання і речі гниють. Можливості перебрати, викинути, розширити, зробити, щоб весь Київ сюди з’їжджався, — легко, але для цього потрібні бажання і кошти. І поки воно нікому не належить, навряд чи хтось цим буде займатися, бо щоб бізнес розвивався, має бути власник і той, хто буде відповідати за це.
Кілька років тому разом з ONUKA для кліпу Zenit ми вирішили спробувати зробити всі костюми з речей, куплених на секонді.
Я мала 5 днів до старту кліпу, щоб зробити все. Два дні ми провели просто на Академмістечку з моїми дівчатами, викликали дві машини таксі-пиріжечка, куди нам завантажили 12 мішків куплених речей. І ще за три дні треба було створити костюми. Ми не спали, не їли, не їздили додому. Ми тут усе перерізали, тут у студії все було завалено на підлозі, тому що треба розділити по персонажах, а потім це все сформувати. Я хочу подякувати Наті за її сміливість, тому що ми на всю країну заявили: ми створили костюми з секонду, ми не створили це з елітних тканин. Нам хотілось показати: дивіться, для того, щоб створювати круто, не обов’язково потрібні нові речі і великі бюджети. Так, звичайно, вийшов мільйон матеріалів у жовтій пресі із заголовками «ONUKA одевается на секонд-хенде», ну це ментально печально. Інші люди казали: вау, розкажіть як це можливо, а з чого ви зробили її сукню? Я зробила її з чотирьох штор, які знайшла у відділі штор «Усе для дому». І Ната спокійно це сприйняла, вона навпаки класно до цього ставиться і розуміє, наскільки це ексклюзивно, якщо ти можеш із двох штор і однієї скатертини створити концертний костюм, чому ні? Якщо він круто виглядає, яка різниця, з чого він зроблений.
На секонд-хендах я проводжу дуже багато часу — це лотерея і можливість вихопити унікальну річ. У мене в голові одразу всі мої друзі, клієнти, майбутні проекти, кліпи. Інколи навіть не торкаючись тремпеля, я просто проходжу по цій купі і витягую точково круті речі, тому що я бачу по-іншому фактуру. Я йду або в день завозу, або в останній день, коли знижка мінус 80%, тому що зазвичай речі, які мене цікавлять, не потрібні нікому. Я проводжу в таких місцях не менше 6 годин за один раз, не відчуваю цього часу.
Секонди в Києві ієрархічно поділені на різні етнічні групи, їх тримають різні люди. Відомий секонд під Шулявкою тримали афроамериканці, і тут була тільки їхня діаспора, мої улюблені, шалені афроамериканці, які стояли на горі цієї купи і кричали: «Габана і гучі на нашей кучі» або «Роемся, копаемся, красиво одеваемся». Цілий світ зі своїми кав’ярнями, шаурмешними, жінка-кум-сват-брат-діти торгували, і це була окрема історія. Лісова — історія іранців, сирійської діаспори, там майже немає афроамериканців, тільки зараз після закриття Шулявки є такий сектор, який торгує взуттям і військовою формою, там панують афроамериканці. Obnova тримають, як не дивно, львів’яни. Академмістечко тримають хлопці з Середньої Азії.
10 років тому секонд сприймали як гуманітарку, як місце, де одягаються люди, які не мають статків, типу «фу, ти одягаєшся на секонді».
З плином часу це стало настільки нормою, що зараз, особливо із трендом на 80-90-ті, важко побачити прогресивну молодь одягненою в якісь basic речі із Zara чи H&M, вони всі одягнені в шалені шкірянки 90-х, лижні куртки 80-х, і кожен самовиражається. Що більш унікальна в тебе річ, то більш ти стаєш «вау».
Я люблю Київ за те, що хоч куди б я їхала, мене завжди тягне додому, коли переступаєш поріг своєї будівлі — і це твої рідні стіни, а це улюблена кав’ярня, в якій без твого нагадування точно знають, як тобі зварити каву. Я дуже люблю, що він усе ще залишається зеленим — тут є дерева з історією. Я люблю Київ за фантастичні можливості розвиватися і відкриватися маленьким кав’ярням, маленьким закладам, концептуальним барчикам.
Я люблю Київ за фестиваль Brave!, куди я можу поїхати по натхнення, зайти туди і роздивлятися молодь.
Можливо, я його люблю, бо тут народилася, бо багатьох знаю, тому що тут є рідні, любі люди, ті, хто підтримує, місця сили, мої дивовижні друзі, донечка, і улюблений бариста. Це дім, це коріння, це шматочки мого ДНК на території кіностудії Довженка, на території парку КПІ, і все це формує якийсь мій мікроклімат. Я не соромлюся того, що живу у власній бульбашці, я цього свідома, але для всіх творчих людей це нормально, і Київ є частиною моєї бульбашки».
Леся Патока, художниця з костюмів, чарівна фея.
Comments