Роблять київські двері такими, які хочеться фотографувати. Організовують лекції про тутешню історію, зацікавлюють нею, щоб усім було важливо берегти старовинні елементи Києва, а не поспіхом замінювати їх на функціональні, втім часто безликі нові.
У ГО «Справжній Київ» хто звідки: Донецьк, Херсонська область, Крим, Білорусь і, зрештою, Київ. Усе починалося як ініціатива письменника та історика Сергія Миронова, який реставрував старі двері під’їздів. 16 листопада 2022 року він загинув на фронті, а його друзі й підписники продовжили справу. Долучайтесь до ініціативи, якщо вам це близько. І ходіть читати про них більше.
О л е к с а н д р — голова обʼєднання
Н е л л і — операційний керівник
П а в л о — куратор артзаходів, майстер на всі руки
А н я — повелителька промислового фена, джедай у зніманні старої фарби
Я н і н а — кураторка артнапрямку
Ю р а — дослідник міста, колекціонер кераміки
Ю р і й — художник і реставратор, має золоті руки
Г л і б — допомагає у вільний від військової служби час
СПРАВЖНІЙ КИЇВ
Олександр: Я з Києва. Майже все життя жив на Андріївському узвозі. У школі навпроти Андріївської церкви вчився мій дідусь, потім мати, сестра і я. Я певний час навіть був там заступником директора. Зараз живу на Франка. Здебільшого займаюся освітою.
Саме мій дім був збудований у післявоєнні роки, а поряд історична забудова, але в не дуже доброму стані. У замку Річарда проводили реконструкцію, і одного дня, коли я ще був малий, всі робітники зникли, він і досі так стоїть. На узвозі постійно зазіхали на землю. Там є Будинок художників, їхні майстерні. На моїй пам’яті їх рази 3-4 підпалювали. Кожен шматочок дорогий, і доходило до смішного: при будинках були невеличкі будівлі, куди входили два сміттєві баки, то навіть їх викупили, розширили. У моєму дворі вже кав’ярню відкрили в такому. Боротьба за кожен метр. Коли ми з Сергієм були за кордоном, бачили дещо інше ставлення до історичної спадщини. А в нас на Подолі 100-літню плитку з ліліями роками замальовують олійною фарбою. От для чого таке робити? А зняли фарбу, і мешканці здивувалися: десятиліттями там живуть, а цю плитку наче вперше бачать. Не знали, що навколо них є така краса.
Сергію здавалося, що з такими тенденціями руйнування ми з ним — останнє покоління, яке встигне побачити теперішню історичну спадщину. Якось він попросив мене створити інстаграм-сторінку, щоб писати про різні будинки — не вікіпедійно, а щось справді цікаве. Він приділяв цьому час, і потроху назбирувались підписники, почались екскурсії. Він вишукував фото, цікаві факти. Мали збиратись на дві години, а бувало, що ходили всі п’ять. Якось каже: «35 людей записалося, це ж погано, бо зайдемо у якийсь під’їзд, я захочу щось показати, і не всі бачитимуть».
Йому хотілося донести людям, що можна покращувати щось там, де ти живеш. Не виламувати старі вікна, заміняючи на пластикові, а реставрувати, це не коштуватиме великих вкладень. Люди просто не знають, треба їм це пояснювати на прикладі. Потім каже: «Слухай, ти ж бачиш, що всюди старих дверей позбуваються і ставлять дешеві з металу, а що, як показати, що після реставрації вони ще років сто простоять?». Ми почали читати про таке, вивчали, як воно робиться. Потім вирішили спробувати. Сергій спілкувався з мешканцями будинків, розповідав, що робить. По-моєму, на Стрілецькій коли робив, підходили люди з сусіднього під’їзду: «Вау, які різьблення, я тут 30 років живу і не бачила». Звичайно, що під 20 шарами фарби годі було побачити! Так почали доєднуватися однодумці. Навіть, бувало, приїжджали під час обідньої перерви. Ми хотіли масштабуватися, адже поки ми одні двері зробили, по місту 10 таких уже вирізали.
Тоді вирішили створити ГО, щоб мати юридичний статус, команду, яка відповідатиме за різні етапи роботи, розповідати, чому це важливо. Так вдасться більше врятувати. До того ж більшість людей підтримували наші спроби, але на черговому проєкті знайшлися ті, хто почав питати, хто ми такі. Вважали, що реставрація — це лише прикриття для якоїсь афери, і хотіли викликати поліцію. Ми зрозуміли, що потрібно діяти офіційно, висвітлювати свою діяльність, щоб не просто Саша і Сєрьожа прийшли щось тут фарбувати. До того ж перші реставрації були коштом Сергія. Щоправда, потім до деяких підключалися мешканці будинків. Дехто дарував обладнання, адже бачив, що ми робимо гарну справу.
Наприкінці 2021 року один із підписників Сергія запропонував нам заклад, де б ми могли збиратися, радитися. Ми почали розподіляти, хто який напрямок візьме. А люди згуртувалися різні: програмісти, філологи, економісти, юристи. Розподілили, але толком не встигли запуститись, адже настав лютий 2022 року, Сергій доєднався до ТрО, і ми спрямували діяльність не на реставрацію, а на підтримку підрозділів Сергія, інших хлопців. Зараз я голова об’єднання, але не можу багато часу приділяти, бо зайнятий військовою справою. Керівну функцію виконує Неллі, а я доєднуюся, коли є час.
У нас є люди, які мають професійні навички і виконують складнішу роботу. Звертаємося по консультації до експертів, котрі підказують, як краще зробити, щоб не втратити частину дерев’яних елементів або допомагають відтворити їхній первісний вигляд, адже часом щось замінювали, а ми хочемо повернути автентичність.
Неллі: Після смерті Сергія ми об'єдналися в пам'ять про нього, зробили перші двері і потім не змогли зупинитися.
Павло: Ми потоваришували з Сергієм на цій ниві дослідження і любові до старого Києва: десь побродити, щось повивчати, посперечатися, поділитися інформацією, залізти в якісь старі будинки. Сергій був у цій садибі, ми вдвох потрапили сюди вперше ще 2019 року (йдеться про будинок на вул. Нагірній, 2, де команда зараз гостює — ЖК), і, можливо, це вплинуло на його рішення створити громадську організацію для масштабування своїх оцих справ. Якраз тоді Сергій вигадав собі це заняття — реставрувати самотужки, як удасться, без фантазій, що він зараз одним махом усе зробить ідеально.
Я бачив його декілька разів у процесі реставрації. Йдеш вулицею, звучить музика, а він на драбині з феном чи стамескою відколупує стару фарбу.
Або з кимось сперечається, якщо сусіди чіпляються, мовляв, хто ви і нащо це робите. А Сергій казав: «Ну, вам усе одно, а мені не байдуже». Сергій реставрував самотужки, не кидав клич про допомогу, але збирав людей на свої авторські прогулянки містом, старими вулицями, нетиповими локаціями, про які гіди не розповідають. От підійде до якогось старого будинку і може пів години розказувати про його унікальну плитку чи підлогу в під’їзді — дрібні, але живі речі. Вмів розповідати і зацікавлювати людей.
Це, крім збереження спадщини, питання небайдужості, розуміння важливості старої забудови та її підтримки. Я не належав до першого складу організації, на жаль, але прийшов час, і я доєднався. Наша команда тепер без Сергія, але сидимо в садибі, де він був. Цікава історія, гнучка.
фото фрамуг і дверей, до яких доклав золоті руки Сергій Миронов:
Facebook ГО «Справжній Київ»
ось скільки всього команда вже встигла, продовжуючи справу Сергія: відреставрували cині двері будинку Йосипа Голуба, зелені — старого хімкорпусу КНУ, відновили світловий номерний покажчик, завершили почату Сергієм реставрацію синіх дверей на Скоропадського, а зараз ремонтують вхідні групи маєтку Лібермана на Банковій:
фото з соцмереж ГО «Справжній Київ»
Неллі: Минулого року ми планували лише реставрації, знали, які двері робитимемо першими, коли потепліє. Але руснява ракета вирішила по-іншому: цей будинок залишився без скла, ми прийшли допомогти, щоб уберегти рами, і залишилися тут. Наші творчі особистості не втрималися, і Павло провів тут свою виставку. А потім уже не змогли зупинитися.
Аня: За кілька тижнів до вибуху ми тут були і звернули увагу на двері.
Неллі: Так, але тут жила родина і нікого не пускала (те, що Павло з Сергієм раніше таки сюди потрапили — то вони примудрилися). Ми завжди переживаємо за будинки під час обстрілів і не змовляючись приїхали сюди. Зустріли Антона Короба (краєзнавець і фанат київської історичної забудови, чия історія-прогулянка закохує у вулицю Тарасівську — ЖК), який знає власників. Їм було складно, бо от щойно тут горіло-вибухало, але допомогу прийняли. Всі наші зібралися, почали прибирати, склити, й так ми подружилися з ними.
Павло: Тепер реставруємо тут вхідні автентичні двері.
Неллі: Загалом ми маємо перелік дверей і, щойно стане тепліше, підемо інспектувати їхній стан. Нам постійно пишуть, що там чи там збираються демонтувати, або ж звертаються мешканці будинків: «Відреставруєте двері до нашого під’їзду? Сергій обіцяв». Ми могли би йти за списком, але дійсність втручається: прилетіла ракета, вікна вибило, а якщо нема вікон, то житимуть безхатьки, можуть статися пожежі. Тому не вдається планувати чітко.
Павло: Таких об’єктів багато, і ми зараз можемо бути наче пожежною командою: у нас є руки, навички, інструменти й бажання. Від проєкту до проєкту ми набуваємо досвіду, стає більше інструментів (і для дерева, і для металу — всі потрібні!).
Неллі: Так, хто б ото подумав, що нам доведеться складати назад стелю в будинку Лібермана. Не двері, не вікна — стелю! Але якщо ми бачимо, що можемо бути корисними, то ми це робимо. У тому ж будинку ми будемо склити частину вікон, щоб їх не замінили на пластикові, тобто ми ще й наглядачі. Недавно їздила на Липську, бо пишуть у соцмережах: «От у нас є двері, що робити?». Кажу: наша команда не візьметься за двері, які не столітні, бо нас не вистачить, ми ж просто волонтери, ще маємо свої роботи. Зате можемо розписати вам, як це зробити. Нам хочеться, щоб, дивлячись на нашу роботу, люди розуміли, що все можливо, головне — докласти руки. Приходьте — навчимо, а потім ви повернетеся до свого і зробите, продовжите цей рух.
Пам'ятаю сині двері. Ми почали зішкрябувати фарбу, і мені ставало лячно, бо ніколи не займалася реставрацією. Але в процесі ми питали у реставраторів із досвідом, зв’язувалися з ініціативою «Франківськ, який треба берегти», нам дали схему реставрації, список матеріалів.
Ми хочемо відреставрувати всі двері. А окрім дверей ще є фрамуги, є вікна з кінця ХІХ століття, гарні ковані елементи. Минулого року Павло відкопав давній світловий ліхтар — покажчик номера будинку на вулиці Чикаленка, ми на такі ще не натрапляли, та, може, знайдуться ще… Проте не всі двері ми можемо реставрувати без дозволів — наприклад, якщо це пам’ятка архітектури, а також треба отримати згоду власників квартир, плюс доступ до світла, води тощо.
Павло: У якийсь момент виглядало, що ми івент-агенція: подія за подією — виставки, лекції. Але всім у команді це було цікаво, а для діяльності організації ще й корисно, хоч і наче не про реставрацію.
Неллі: Якщо нам якийсь інструмент трапляється, ми його використовуємо: чи це лекції, чи це реставрація дверей. Так привертаємо увагу, адже хочемо, щоб весь Київ був збережений і розкритий у своїх прекрасних деталях. Якщо хтось подивиться на нас і буде робити щось своє, то це, мабуть, найкраще, що ми можемо зробити для міста.
Ми тільки за, щоб до нас приходили люди. На нас багато підписані, але соромляться й не пробують із нами. А ви прийдіть хоч раз, залиштесь із нами на пів годинки. Допомога руками — це клас.
А загалом у нас є повно роботи й без реставрації: написати пост, підготувати ілюстрацію чи афішу, надати юридичну консультацію. Тобто можна бути хоч в Австралії та допомагати «Справжньому Києву». Одна дівчина робить мозаїки, ми розіграли її роботу на аукціоні та докупили дуже потрібні інструменти. Заповнюйте анкету, опишіть там свої вміння, і заняття для вас неодмінно знайдеться.
Павло: Ми амбітні, давайте з нами!
КИЇВ УЛЮБЛЕНИЙ
Павло: Народився я в Криму, в селищі Гвардійське (кримськотатарська історична назва — Сарабуз), але багато років моє місто — тільки Київ. Переїхав сюди в 3 роки у місцевість Святошин, на Нивки. Нині адепт Рейтарської. Для мене весь Київ класний. У вулиці Чикаленка такий теплий київський шарм: там приємні подвір'я, цікава архітектура, вона не дуже залюднена, тож можна побути тет-а-тет з архітектурою, з урбаністикою цього шматочка міста. Старий центр, звісно, манить, там є що досліджувати.
Неллі: Я з Донецька, в Київ переїхала 10 років тому й освоїлася одразу в центрі. Люблю історичну забудову, тому в мене Київ дуже невеликий. Я пропоную всім, хто не був у будинку Лібермана, записатися туди на екскурсію, вони благодійні — збирають кошти на відновлення. Це must visit.
Аня: Я киянка, народилася в місцевості Біличі, що біля Академмістечка, зараз живу на Пріорці. Дуже люблю район Золотих воріт, тому що там романтична атмосфера. Подобається досліджувати закуточки та дізнаватись щось нове у своєму місті: ми з Глібом все життя тут живемо, але іноді Неллі покаже якусь заброшку, і це прям кайф. І робити щось для свого міста. Бо що більше бачиш, то дужче хочеться долучатися до збереження цікавих будівель і місцин. Тож закохуюся кожного дня у Київ.
Юра: Я з Херсонської області, в Києві близько 6 років, живу на Політеху, і мені дуже подобається цей район. Я багато ходжу пішки, кілометрів 10 находжую щодня по старій частині міста. Останнім часом улюблені місця — це більше Кудрявець: Вознесенський узвіз, Киянівський провулок, тому що там подекуди залишились старі будинки, і прилеглі частини, порізані ярами, на схилах яких можна пройтися стежками і знайти багато цікавого.
Гліб: Я киянин, дитинство провів на Нивках. Мій фаворит — територія КПІ. Там усе прекрасно: площа Знань, перший і четвертий корпуси 1900-х років, радянські будівлі в стилі бруталізму.
Юрій: Я киянин, народився у Дніпровському районі. У мене особливе ставлення до Подолу. Я там прожив у різних місцях 10 років і люблю цю атмосферу. Вулиця Іллінська — частинка мого життя залишилась там. Багато вулиць подобається. Зараз він виглядає сумніше, але там багато ще красивого залишилося. Часто фотографую район ДВРЗ, він аварійний, але чудовий.
Яніна: Я з Білорусі, а тут уже 8 років. За роки в Києві пожила багато де: і на лівому березі, і на правому, і в центрі, і не в центрі. Одного улюбленого району немає, але в різних районах є чудові місця, наприклад історична забудова на Лукʼянівці й на Татарці.
Два моїх улюблених місця — це площа біля театру Франка та сквер біля велотреку. Вони схожі, бо там є фонтани Термена — ті впізнавані старі фонтани, які з'явилися на межі 19 і 20-го століть. Ці сквери такі затишні, особливо влітку, коли промені сонця, грають із водичкою, такі романтичні оазиси (як ці фонтани виконують бажання, нам розповіла засновниця «Київського сухого варення» — ЖК).
Центр всесвіту, класне місто — Київ.
Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.
Над матеріалом працювали:
Інтерв'юерка та транскрибаторка: | Авторка: |
Крістіна Паращєвіна | Софія Котович |
Редакторка: | Фотографка: |
Анна Пастушина | Олександра Лозовик |
Comentarios