Ми дуже радіємо, коли вдається знайти людину, споріднену з якоюсь локацією. І пані Катерина саме така. Вона працює у бібліотеці імені М. Слабошпицького, що на Чоколівці в Солом’янському районі. Катерина — справді частинка цієї бібліотеки: любить свою роботу, знає вподобання читачів і вміє порадити книжку. А ще вона любить Київ, але живе тут лише вдень і кожного вечора їде додому за місто.
Про маленьку київську бібліотеку і людей, які стараються, щоб вона стала популярним місцем, читайте у нашій історії.
Я працюю в бібліотеці з 2005 року. Мешкала в сусідньому будинку, прогулювалася, побачила оголошення, що потрібен бібліотекар. Я прийшла і сказала, що люблю читати. Не мала ні освіти, ні досвіду. Але те, що люблю читати, грає велику роль, я могла щось порекомендувати, тому роками працювала на абонементі, з читачами спілкувалася. А завідувати стала в грудні 2021 року, навіть відсвяткувати не встигла, і повномасштабна війна почалась.
Я сама з Броварського району Київської області. Дорога до роботи в мене довга. І роками мене питають, скільки ще я буду їздити. А я без роботи не можу, не бачу себе ніде інакше.
БУДНІ У КНИГОЗБІРНІ
Відколи стала завідувачкою, більшість мого дня минає за комп’ютером, треба дописи в соцмережах робити, планувати щось, навчатися онлайн. Тепер мало працюю з читачами, але, щоб себе не втратити, вибігаю на абонемент із кимось поспілкуватися. Треба знати, кому що рекомендувати. От приходять і питають: «Дайте щось для душі» — то ж не даси книгу про вбивства. Буває, заходять і так: «А у вас є книги українських письменників?» А я кажу: «Нема». Дивляться на мене: «А іноземних письменників?». — «Нема. А для чого?». Я можу пошуткувати з людьми, можу тихенько сказати — бо ж у бібліотеці начебто треба тихо — а вони і собі пошепки: «А книги українською є?». Кажу: «Нема, а для чого?» От чому у вас таке враження, що в бібліотеці немає сучасних книг українською?
У нас є соцмережі, робимо ролики, показуємо, яка в нас література, що в нас є книги новенькі, щойно з видавництв. Але стереотипів багато. Якось відвідувачі зізналися: думали, тут працюють тільки бабусІ. Ну, я теж уже бабуся. Шуткуємо про це. Ми вже звикли. Також люди думають, що без прописки в цьому районі не можуть записатися до нашої бібліотеки — ні, будь ласка, приходьте, все для вас.
Нещодавно нашій бібліотеці присвоїли ім’я Михайла Слабошпицького (до листопада 2023 року вона називалася на честь росіянина Алєксєя Новікова-Прибоя — ЖК). Я так цього перейменування чекала, бо знайома з Михайлом Слабошпицьким завдяки бібліотечним зустрічам, він мені подобався як людина. Ми вже давно це обговорювали, збирали підписи читачів, що вони не заперечують проти нашого вибору. Але це довгий процес, ми не можемо змінити назву одним підписом: документи пішли далі, і ми мусили чекати. І було наднеприємно, коли писали, що ми сидимо чекаємо рускій мір. А 9 листопада, на день працівників культури, нам зробили подарунок — затвердили нові імена трьох бібліотек.
Ми штамп змінили, замовили вивіску, вже трішечки більшу. В нашої бібліотечної системи зелений колір, то я навіть зелену попросила. Домовилася з художницею, що вона фасад розмалює, але його спершу треба підлатати. Бо читачі, буває, кажуть: «Ой, ми тут стільки живемо, а не знали, що є бібліотека!» Мене сміх бере: ми як тільки не рекламуємо, що тільки не робимо, тільки не кричимо, що тут бібліотека.
Про свою діяльність інформуємо всіляко: на свята йдемо в парк Відрадний, пропонуємо майстер-класи, вікторини, ігри, ще робимо виставки, просимо людей переказувати сусідам. Хай скільки пишемо про себе в соцмережах, люди так не йдуть, а якщо сусідка сказала… Це і з книжками працює: сусідці сподобалася, і я хочу прочитати. Крім довколакнижкових подій, ми розповідаємо про перейменування: чому, що це за імена і який стосунок до Києва мали ті люди, на честь яких тепер називаються вулиці.
ЩО НА ПОЛИЦЯХ
Я коли прийшла, тут усі читали Донцову, Марініну, Устінову, воно так скрізь, у всіх бібліотеках було, але я запитувала, чому українська література стоїть десь там усередині, у фонді. У нас була нагорода для бібліотекарів, то я отримала за популяризацію сучасної української літератури. Дівчата кажуть, що я на ній трошки повернута. Я справді можу годинами розповідати про неї. Даючи книги українських письменників, крок за кроком перевела й наших читачів саме на українське. Зараз приходять: «Дайте щось новеньке, але українською мовою» — мені бальзам на душу.
Мені здається, ні один бібліотекар не може перечитати все. Кожен читає те, що йому подобається. Найперша книга, яку я тут прочитала, була «Кайдашева сім’я». Люблю письменників «Коронації слова», я завжди старалася, щоб ці книги були в бібліотеці.
Нам дають газету для переселенців, ми наголошуємо на цьому, бо в нас читачі є з Херсона, з Харкова, вони розказували про свої бібліотеки, їм це потрібно. Журнали виписуємо, а деякі журнали нам читачі подарували. Ми подарунки приймаємо всі, навіть якщо нам російську літературу принесуть. Це ж можна завжди здати в макулатуру, а на ті гроші купити собі українську.
Маємо міжбібліотечний абонемент — можна замовити книги з бібліотек Києва.
Я цю функцію дуже люблю. Тепер, коли ми самі закуповуємо книги, то розраховуємо дати їх спершу нашим читачам. І буває, що в нас замовляють щось, а ми не можемо дати, бо на неї черга із наших читачів. Наші прочитають, потім я вам дам. Інколи книга є в одній бібліотеці міста, то таку можна довго чекати.
Відстежую: якщо книгу в нас часто просять, ставлю її першою у список на закупівлю, як-от Коллін Гувер. Ірвін Ялом, Колін Тіппінг «Радикальне прощення» часто беруть — людям хочеться щось про психологію почитати. Домонтовича в нас дуже питали, і тепер у нас він є, бо я купила. Нині хочуть читати щось легке, просять детективи (хай у книжках будуть вбивства, а не в реальності), фентезі, є відсоток тих, хто бере книжки про війну — в нас вони виокремлені. Історію просять, але не підручник, а щось цікавіше. «Історію України від діда Свирида» беруть. Питають про книгу «Як Україна втрачала Донбас». Іноземних письменників просять тільки українською мовою. Бабуся принципова приходила: «Хочу прочитати цю книжку українською». То я шукала для неї по бібліотеках. Бо знаю, що якщо ми кілька разів відмовимо читачу — книги не буде абощо — то він більше не прийде, тому треба старатися.
Серед читачів більше старших людей. Воно й зрозуміло, адже є бібліотека для дітей, і вони туди ходять, а в нас небагато літератури для дітей. Але я помітила, що молоді стало більше записуватися. По-перше, книги дорогі, по-друге, ми в соцмережах про себе пишемо, показуємо, що в нас є. Приходять і кажуть: «Ми бачили, що у вас є книжечки новенькі».
Під час блекаутів повернулися ті читачі, які багато років до нас не ходили, бо звикли до електронних.
Як світло є, знов не ходять. Тоді ми працювали на ура, отоді ми були потрібні! Скільки телефонували, я списки писала хто коли прийде і кому що треба видати, це було щось, але я кайфувала від того.
ЗАКЛАДИНКИ В ПУТІВНИКУ
Найдовше я жила в Києві 5 років, коли навчалася в аграрному. Провела цей час на Голосієві, це для мене був рай. Хоча не скажу, що була закохана в Київ, у мене не було й думки жити тут. Як казали, Київ — місто примхливе і приймає тих, кого хоче прийняти. От він мене прийняв тільки на час мого навчання, трішки пожила і все, а так він мене приймає тільки як залітну птаху: приїхала, попрацювала і додому.
Був у мене такий період, коли я шукала роботу, я багато ходила по Києву. І я бачила, який він. Я тоді так добре пам’ятала вулиці. В мене пам’ять хороша, мені кажуть, що могла б водійкою бути, але я не для цього, мені треба роздивлятися. І от минає певний час, я там проходжу і вже не впізнаю цієї місцевості, настільки все змінюється.
І воно мені болить, не хотілося б, щоб перетворювали Київ на склянку отаку от.
Раніше я як приїжджала до куми на Троєщину, то казала, як у нас на Солом’янці гарно, все в деревах, все так затишно, а у них одні будинки і будинки. Бо ж так і було, дерева маленькі, їх тільки повисаджували. А тепер мені більше імпонує Троєщина.
Хоча Солом’янку все-таки дуже люблю. Пройтися вулицею Донецькою і дворами в бік Очаківської, біля пенсійного фонду. Там люди поробили такі дворики! Повиносили все, шини повирізували, іграшки там є. А поряд у сквері на вулиці Сергія Берегового воду влітку розпилюють, ідеш і веселку бачиш. Люблю парки, а особливо маленькі компактненькі скверики, де можна посидіти і відпочити душею.
Пам’ятаю, малою мене мама завжди везла на Хрещатик, і ми там гуляли. Вона в торгівлі працювала і розповідала, що ЦУМ — справжня гордість цієї сфери. Я в дитинстві мало приїжджала, то тепер ми з донькою надолужуємо. Їй більше показую Київ, намагаюся поїхати з нею на екскурсію, подивитися щось, розповісти.
Мені сподобалася кав’ярня на Поштовій площі біля книгарні Vivat. Там так затишно, гарно. Я зазвичай каву взяла і побігла, а там мені приємно побути. Ми там і з доцею бували.
Пам’ятаю книжечку Жанни Куяви «Говори, серце, не мовчи», цей роман можна назвати романом про Київ. Там головна героїня ходить по Києву і розповідає про ці будинки. Треба час від часу підняти голову і подивитися на них. Я була на презентації цієї книги, там були люди, які живуть або й народилися в Києві, то вони казали, що не помічали їх. Людина біжить і не дивиться, що навколо. І хай не завжди це вдається, та я собі сказала, що буду роздивлятися.
Буває, просто сідаю в транспорт. Є такий 114-й автобус, із Троєщини він їде на залізничний вокзал: через Дніпро, по набережній, повз Поштову площу, Майдан, по Хрещатику, по бульвару Шевченка. Якщо немає заторів, їхати й дивитися у вікно — така насолода, не передать.
Цей матеріал створено за підтримки ГО "Інститут масової інформації" та за фінансової підтримки програми МАТRА Посольства Нідерландів в Україні.
Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.
Над матеріалом працювали:
Інтерв'юерка: | Редакторка: |
Крістіна Паращєвіна | Анна Пастушина |
Фотографка: | Авторка: |
Олександра Онопрієнко | Софія Котович |
Comments