В Україні є тільки одна Юлія Тимошенко здорової людини — це наша героїня.
Юлія надихає щирістю та любов’ю до власного коріння, вона є амбасадоркою села Заворичі, після рилзів Юлі хочеться бігти вчити англійську та вдягати лише українські бренди одягу. Дівчина переїхала жити у Київ за пів року до повномасштабного вторгнення, працює комунікаційницею Saint Javelin, а також є ведучою серії інтерв’ю про майбутнє України Ukrainer Q.
Ми зустрілись на Пейзажній алеї та під накрапання літнього дощу говорили про дитинство неподалік Броварів, мандрівки, які змінили життя, українськомовний фан-клуб Джастіна Бібера та як це — бути посередині між українським і світовим контекстами.
З МАЛЕНЬКОГО СЕЛА В ШИРОКИЙ СВІТ
Моє дитинство пройшло в селі Заворичі. Батьки щодня їздили на роботу в Київ, тож до кінця середньої школи я жила з бабусею та дідусем. У нас будинки зовсім поруч, то я тільки на вихідні поверталась додому. У садочок ходила лише місяць, хейтила його навіть. Мене возили туди електричкою в сусіднє село, дуже рано треба було вставати. І в мене прямо дитяча травма від садочка, тому що діти там були злі й не прийняли мене. І там я почула перші в житті матюки!
Коли я рік була в Америці за програмою обміну для молоді, на місцевому телебаченні давала інтерв'ю, і мене стандартно запитали, звідки я. На якусь секунду задумалась, що казати: з Києва, бо тут ніхто не знає, що таке Заворичі, чи розповісти про село. Врешті я швидко прийняла рішення казати «Заворичі, село біля Києва».
А потім сталась цікава історія. Мені написала жінка з Флориди, чия родина жила в нашому селі до початку минулого століття, а в 1906-му її дід емігрував в Америку. Вона довго шукала інформацію про село, проте англомовного нічого не знаходила, і от натрапила на моє інтерв’ю, де я кажу про Заворичі! Ми познайомились і навіть подружились, вона розповідала, що в ті роки наше село було доволі великим єврейським поселенням. Протягом мого навчання ми активно спілкувались, я їздила до них познайомитись. І я так собі інколи думаю, що якби тоді сказала просто «Київ», цього всього не було б.
Коли я повернулась зі Штатів додому, плакала через контраст у навчанні й тому, які стосунки формуються між учителем та учнем там і в моїй школі. Тоді я собі пообіцяла, що не матиму нічого спільного з українською освітою. Тож план був шукати програми, які б покривали повністю навчання та життя за кордоном. І я знайшла таку можливість у Нью-Йоркському університеті з кампусом в Абу-Дабі. Місія цього університету — глобальна освіта, в будь-який момент навчання ти можеш обрати предмет і поїхати його вивчати в іншу країну. Мій напрямок — «Соціальні дослідження та публічні політики» (Social Research and Public Policy). Також я трохи вчила кіно та медіа. А в кампусі в Аргентині, наприклад, був неймовірно цікавий предмет про те, як медіа формують національну пам'ять. Ми це розглядали на прикладі історії диктатури в Аргентині, я там багато всього дізналась, зокрема деякі паралелі з Україною.Під час навчання я бачила дітей з різних куточків світу — з маленьких поселень і містечок Індії та США, Європи й Африки, і всі вони дуже пишалися своєю історією, носили національний одяг. І це мені додало сили, я подумала, що також маю так робити. Плюс тоді я вже почала усвідомлювати, яка глибока історія у мого села — з часів Володимира Великого, коли в нас збудували фортифікаційну споруду, щоб захищати Київ від нападів зі сходу. Моє село є частиною історії Києва з дуже-дуже давніх часів, і це неймовірно круто, я маю цим пишатися.
Багато людей їдуть з України й думають, що тут ніяких змін не відбувається. Для мене рішення повернутися не було ніяким стейтментом абощо.
Я просто розуміла, що вдома також можу отримати якісний професійний досвід. Мені хотілося на своєму прикладі показати, що в Україні можна почати кар'єру й отримати класний професійний буст.
ВОГНІ ВЕЛИКОГО МІСТА
Перший раз у Київ я потрапила, здається, з тіткою на новорічну ялинку. Я того не дуже пам'ятаю, тільки зі старих фотографій, зате маю яскравий спогад з дитинства, як побувала в McDonald's на Солом'янці. Мені тоді було років п’ять, у пам'яті зірочками світиться отой McDonald's, повітряна кулька, яку мені дали, морозиво — я була в захваті.
Для мене малої Київ був як якийсь Нью-Йорк. Пам’ятаю, як з тіткою та дядьком їхали Чернігівською трасою. Коли проїжджаєш перед мостом Метро, де починається червона гілка, якщо погода класна, добре видно багатоповерхівки. Зараз вони мені здаються такими маленькими, а тоді, років у 12, було таке враження, наче оцей кадр із «Сам удома», коли він приїжджає в Нью-Йорк і такий: «Вау!». Для мене поїздки до Києва завжди були великою подією.
Коли сюди переїхала, ми спочатку жили з подругою у квартирці на лівому березі. Багато жартів було з цього приводу, і мене обурювали фрази, що типу лівий берег — це не Київ. Як на мене, там комфортно і гарне сполучення з різними частинами міста. Мені там подобалось, особливо парк на Русанівці. Після російського вторгнення я переїхала на правий берег. Працювала на «Арсенальній», і тоді відкрила для себе культуру модних київських коворкінгів. Це класні простори, щоб знаходити спільноту, знайомитися з людьми. Я дуже люблю місця поблизу «Арсенальної». Там і книгарня «Сенс» поряд, яку вподобала з перших відвідин: «Ура! Це ж мій заклад, це для мене!».
Моїх друзів-іноземців у Києві вражає динамічність і сервіс: оці всі суперкласні кав'ярні, кафе, ресторани, ці платіжні QR-коди на кожному кроці. Вони переважно не очікують, який Київ великий, і їх вражає краса міста, архітектура в історичному центрі, а також, наприклад, індустріальний Поділ біля метро «Тараса Шевченка» чи радянська забудова лівого берега — для них це також «вау», вони такого не бачили раніше і трошки це романтизують. І ти також задумуєшся: а раптом я теж не повинен це радянське ненавидіти, а переосмислити й прийняти його шарм?
Щоб Київ став зручною європейською столицею, як-от Стокгольм, Лондон чи Берлін, єдине, що я б йому додала, — класну, розумну систему громадського транспорту. Відновити те, що роками знищували. Як той трамвай, який ходив на лівий берег — мені розповідали люди, які його застали, і я така: вау, справді? (береги Києва до 2004 року сполучала трамвайна колія на мосту Патона — ЖК).
Київ відчуваю своїм другим (після Заворичів) домом. Це не конкретне локальне місце, тому що я часто міняю квартири, а все місто, така точка у світі. Я дуже люблю Київ за людей, які тут, за те, що він вистояв. За культурну сферу, яка неймовірно сильно розвивається. Я була приємно вражена «Книжковим Арсеналом», як потужно росте наша книжкова індустрія, наскільки більше людей почало цікавитися українською культурою. І це надихає.
ПРО МОВУ, ЯКА ТОБІ НЕ ЗНАДОБИТЬСЯ
Я жодного дня в житті не розмовляла російською.
Багато моїх друзів після переїзду в Київ або вступу в університет переходили на російську і, коли приїжджали в село на вихідні, говорили нею. Це було так дивно. Проте в моєму житті було кілька випадків, завдяки яким я для себе визначила це питання.
Колись зовсім маленькою була з мамою в Києві й уперше почула, як у банку вона переходить на російську. Я спитала, чого так, а вона не могла якось зрозуміло мені відповісти, казала просто, що так краще.
А потім я вперше поїхала в дитячий табір під Києвом і опинилась у майже повністю російськомовному середовищі. Пам'ятаю, як до мене підбіг якийсь хлопчик і каже: «А ти по-українськи говориш того, що ти селючка?». Не пам'ятаю, що відповіла, проте в той момент перший раз задумалась, а чого він про обидві ці речі — про українську мову й село — сказав так, ніби обидві були погані. І це мене зачепило, я розізлилась так, що у свої 8 років пообіцяла собі, що ніколи не розмовлятиму російською.
Уже в більш-менш свідомому віці, років у 13, мене врятувала (так я собі зараз рефлексую) закоханість в американську попсову культуру, і це мене розвернуло від росії. Звісно, не те щоб у моєму житті не існувало нічого російського, але в якийсь момент мені почав подобатись Джастін Бібер. І хай як це смішно звучить, проте відіграло важливу роль у моєму житті: я через Бібера почала вчити англійську, у мене з'явилась мотивація — розуміти пісні, інтерв’ю з ним дивитись. Я навіть вела групу фанатів Бібера, нашу, українську.
Розуміння, що слухати російську музику — не ок, прийшло до мене рано. Мабуть, через авторитет батька: він коли чув по телевізору російську музику абощо, завжди перемикав і лаявся. До того ж я з дитинства знала історію Голодомору. Звісно, коли ти маленький, то не розумієш політичного контексту. Я тоді просто запитувала: чому вони це робили, чому морили людей голодом і змушували помирати? І мені в родині просто казали: бо росія хотіла нас знищити. Й оце просте пояснення, воно міцно засіло в моїй свідомості. Пізніше я почала це досліджувати й розуміти комплексно.
ГОЛОС УКРАЇНИ У СВІТІ
За українську мені ніколи не було соромно, за село — так. Дитиною я бачила, що українською говорять багато розумних цікавих людей, тому вважала, що української не варто соромитись, якщо так багато класних людей її використовують. А от із селом було інакше. Тривалий час я намагалась особливо не згадувати, звідки я. Гордість і відкрита любов до дому прийшли, коли в мене це мало не забрали — під час окупації. Я не розуміла ще тоді, що таке окупація. Збагнула, наскільки це може бути страшно, пізніше, коли ми побачили Бучу й інші міста. Тато дзвонив з окупації, розповідав, що нашу церкву росіяни спалили одразу, як заходили, а вона ну дуже близько до будинку моїх діда й баби. Я спочатку навіть не могла в це повірити (я не релігійна, але для мене це була історична пам'ятка), і тут гортаю стрічку новин і на CNN бачу відео, як вона горить. В якийсь момент тато перестав вірити, що їх можуть звільнити, просив, щоб я їхала кудись у Канаду чи деінде до друзів. Але я не виїжджала і не збираюсь — намагаюся щось важливе робити тут.
Ще до вторгнення на мене почали виходити іноземні медіа, запрошували на інтерв’ю, брали коментарі. І я вдячна, що їм хотілось уже тоді спілкуватись з українцями, бо багато було та є таких мейнстримних медіа, які запрошували американських аналітиків чи там московських. Так я почала переходити на англійську мову у своєму блозі, розповідати людям із різних країн про Україну, якісь доволі буденні для нас речі.
Вранці 24-го лютого я прокинулася в Києві в паніці. Мені вже о шостій ранку написав журналіст із австралійського радіо: «Ми тут всі шоковані, якщо ти можеш з нами вийти на Zoom, то ми зараз все це будемо розсилати по своїх каналах, розповідати, що насправді відбувається». Я зрозуміла тоді, що так, я це можу робити. І понеслось: німецькі, швейцарські медіа, балтійські, BBC, CBS та багато інших.
Можна сказати, я стала англомовним голосом з України, людиною, яка може транслювати й показувати не новини, а власний досвід, що саме я переживаю. І, звісно, це емоційно більше торкає людей, аніж сухі факти з новин.
Коли Заворичі звільнили, це був найкращий день мого життя. Рідних я побачила десь за два тижні після звільнення. З моїм дідусем взагалі трапилась історія, що в нього росіяни стріляли з танка, кулі над головою летіли, і це просто диво, що його тоді не поранило, бо, найімовірніше, ніхто не зміг би надати йому допомогу.
У мене тоді сформувалось усвідомлення найбільшої цінності в житті — сім'ї, дому й того, що він вистояв. На наш город падали снаряди, я боялась, аби дім не згорів, а з ним і старі фотографії. Пам’ятаю, як приїхала тоді, всі-всі-всі фотографії пофоткала. Мені здається, я ніколи себе такою щасливою не відчувала,
як у той день.
ЯК ЗНАХОДИТИ СВОЇХ
Коли ти якийсь час не був в Україні, спершу важко орієнтуватися самому — я відчувала, що за час навчання за кордоном ніби втратила контекст. Інколи бачу, як знайомі, які живуть за кордоном і не дуже розбираються в ситуації, відвідують заходи брендів, чия позиція сумнівна і до яких ніхто притомний не ходить. Я вдячна спільноті Ukraїner, там мені допомогли зрозуміти, звідки тхне не тими цінностями. Ukraїner надає мені відчуття згуртованості та розкриває Київ по-іншому. І я відчуваю, ніби долучена до чогось важливого.
Мені здається, перше, що може допомогти знайти своїх людей, — це волонтерство, коли стаєш частиною класної спільноти.
Також важливо не сприймати місто так, що воно велике й нове, і через це ти ніколи там не знайдеш собі місце. Варто просто довіряти, що це буде, можливо, нелінійний досвід, іноді з такими собі ups and downs. Замість тусити в компаніях просто тому, що вони здаються трушними київськими, і під них змінювати себе, щоб вписатися, краще обирати своїх. Адже якщо підженете свою особистість, цінності й бачення під певну спільноту, не зможете по-справжньому відчувати себе частиною цього міста.
З часом я зрозуміла, що можу віднайти в Києві відчуття інтернаціональної спільноти, яке в мене було в університеті. Мені здається, більшість іноземців тут один одного знають, особливо ті, хто приїхав допомагати. Моя професорка з університету заснувала організацію, яка допомагає іноземним волонтерам в Україні, через неї я з багатьма класними людьми познайомилась. На мене підписуються іноземці, які живуть у Києві, і це класно, бо я інколи роблю пости саме про Київ, планую відновити серію дописів про різні райони міста.
У мене з'явилося більше друзів, які живуть за кордоном. І в нас є спільні досвіди: ми говоримо про Київ, про стосунки з містом і людьми тут, наскільки все змінюється. Також мені б хотілося більше об'єднувати іноземців тут, адже зараз це якісь окремі тусовки. Наприклад, є певна класна подія, і от прям відчуваєш, як під час неї формуються дві окремі групи: класна українська медіатусовка та іноземні круті журналісти. Мені здається, була б велика користь, якби ми більше взаємодіяли, створювали спільний простір, одну спільноту.
Я пишаюся, що можу бути з Києвом у такий складний час. Проживати цей період із містом, бачити, як воно живе, попри всі російські атаки та відключення світла, як проживає біль від втрат і радість від згуртованості, як Київ захоплює та надихає людей з усього світу.
Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.
Над матеріалом працювали:
Фотографка, інтерв'юерка: | Редакторка: |
Христина Кулаковська | Анна Пастушина |
Авторка: | Транскрибаторка: |
Олександра Лозовик | Тоня Смирнова |
Comments