Коли ми припиняємо роздивлятися ліпнину на будівлях своєї вулиці, бо вважаємо її вже до нудьги знайомою, або змінюємо піші прогулянки на пересування автівкою і бачимо місто лише як миготливі декорації за вікном, наше сприйняття простору стає автоматизованим, ми втрачаємо розуміння його цінності.
Із Жанною — активісткою, координаторкою скандинавського саду відновлення, співзасновницею ГО «DIY Ukraine» та багатьох інших проєктів тактичного урбанізму — ми поговорили про найновіший проєкт, яким став терапевтичний сад біля міської психіатричної лікарні імені Павлова. Запрошуємо читати про маленькі кроки, здатність змінювати, про спільнотність і зцілення простором та радимо частіше спинятися й роззиратися довкола.
ДИТИНСТВО У КРИМСЬКИХ ГОРАХ
Я не народилася в Києві, не киянка в тому розумінні, яке ми зазвичай маємо на увазі, я зі Львова. Але коли говорити про дитинство, то більшість спогадів у мене з Криму. Мій тато мав бази гірського туризму: спершу це були Карпати — взимку, а тоді на початку 2000-х він вирішив почати бізнес у Криму. Ми приїжджали навесні й аж до осені залишалися в Коктебелі — гірському селищі у Феодосії. Перші пʼять років жили в наметах на нудистському пляжі, а тоді разом із працівниками бази переселилися у невеликі вагончики. Коли на початку сезону ми збиралися сімʼєю в Крим, тато казав: «Дітки, їдемо на море», хоча насправді щойно ми приїжджали, одразу починалася робота. Коли я була зовсім мала, то ходила пляжами й роздавала листівки з нашої бази, набирала охочих на поїздки на квадроциклах — а ще ми організовували піші та кінні прогулянки у різні локації. У вісім я навчилася їздити на квадроциклі й почала працювати, як і брат, інструкторкою. Ми багато подорожували Кримом, всюди мали знайомих, в яких я випитувала історії та переповідала потім туристам. Я вже навіть не пригадаю всієї тієї інформації, яку могла розказати про вулкан Карадаг. Багато слухала родинних спогадів про репресії 1944 року.
Коли вдавалося вибратися до моря не для роботи, тато влаштовував нам із сестрою та братом тренування. Він по-всякому нас загартовував: то ми їздили велосипедами до печер із крижаними ваннами, то мусили щодня пити кисле козяче молоко. Тато дуже хотів ще одного сина, який допомагав би із бізнесом, а я була другою за віком, тому моє виховання було трохи специфічне. Памʼятаю, як ми могли повертатися з гір посеред ночі, бо квадроцикли ламалися і доводилося чекати, поки нас заберуть. Хоча ми вміли все: знали, які дроти зʼєднати, де змастити, що замінити. От не знаю, як ми дітьми це все переживали… Якось намагалися балансувати, коли зʼявлялася можливість — втікали в подорожі. Хоча часто бувало класно: якоїсь ночі мама витягла матраци і ковдри на дах нашого вагончика, і ми спали просто неба. У Криму я і звикла до постійної діяльності, і навіть тепер, коли ніхто не змушує, у мене є потреба руху.
А ще, думаю, на мене сильно вплинуло оце постійне перебування серед людей, до того ж здебільшого дорослих, тому зараз мені легко вдається будувати будь-які відносини.
Вся ця історія тривала до 2014 року. Тричі ми були в Криму вже після окупації, у 2018 востаннє, тоді застали нашу базу розкраденою, а місто повністю змертвілим.
Коли я переосмислювала всі ці досвіди, розуміла, що ми бачили, як відбувається окупація, вже з 2012 року: на парканах починали зʼявлятися георгіївські стрічки, російські прапори — простір буквально змінювався.
Розуміла, що на собі пізнала дію колонізації, коли, наприклад, дорогою до магазину ми спілкувалися українською, а щойно заходили досередини, миттєво переключалися на свою ламану російську, бо підсвідомо спрацьовував запобіжник. А ще памʼятаю, як почали вводити рубль в магазинах, і ми стояли і вираховували, скільки ж це гривень. Ми були надто малі, щоб все це розуміти, вже аж із часом зʼявилося усвідомлення й пояснення того, що тоді відбувалося.
ВИХОДИТИ І ЗМІНЮВАТИ
Я зрозуміла, що «окей, я активістка», коли приїхала сюди, в Київ, утретє — навідати друзів.
Це був серпень 2023 року, і тоді вже стабільно тривали мирні акції проти Московського патріархату, сформувалася команда активістів, і ми з друзями вирішили доєднатися. Було розуміння, що вся ця війна — вона про дуже маленькі аспекти, які ведуть до чогось великого. Оце усвідомлення, що в тебе є ідея, є голос, ти виходиш і змінюєш, воно мене затягнуло в активізм. І в Київ. Це, власне, була єдина причина мого переїзду.
На той час у Львові я працювала з ветеранами в медичному центрі Superhumans, займалася адмініструванням і комунікувала з делегаціями. Там пірнула у світ реабілітації, хотіла себе до цього відкрити, бо, коли реальність набуває такого масштабу, ти ніби перестаєш відчувати її межі, тому зʼявляється гостре бажання максимально включитися, прокинутись. Я почала досліджувати питання інклюзивності. Команда Superhumans дуже в це вкладалася: від базового пандуса — до того, як в реабілітації відновлюються сенсорні відчуття і як під це адаптувати довкілля. В мене багато друзів-ветеранів, я відчуваю, як важливо створювати правильний простір. Але те, що я ніколи не уявлю на сто відсотків, — це що переживають люди, які проходять безпосередньо війну. Хоча…може, з часом таки до цього дійду.
Мене давно цікавила робота з простором: це щось таке невідривне. Ґрунтовно я занурилася в цю тему, коли почала працювати з Майклом (Мікаелем Колвіллом-Андерсном, данським урбаністом, письменником та дизайнером, який, живучи зараз у Києві, разом із командою активно розвиває тактичний урбанізм — ЖК) над скандинавським садом відновлення. Я натрапила на інформацію в соцмережах і на початку квітня долучилася до координаційної команди — на той час в ній були Майкл як голова проєкту, молода архітекторка і проєктна координаторка. Я була дуже комітед до всіх процесів, приходила на кожну толоку, бачила, як все це змінюється, почала більше дізнаватись, читати про інші сади. Згодом перейшла на роль комунікаційниці. Я прийшла в проєкт просто як волонтерка — робити щось, тому що не могла просто сидіти, тому що воно наче руйнується, коли ти сидиш. І все якось стало на свої місця, тобто весь мій досвід, якісь малесенькі-малесенькі моменти — зараз все в такій кооперації в нас, в синхроні.
ПРОСТОРИ ЗЦІЛЕННЯ
Скандинавську концепцію зцілення простором до нас привіз Майкл. Він мав ідею і почав гуртувати довкола себе людей — просто волонтерів, які реагували на запит у соцмережах. В першій толоці за два дні взяло участь близько пʼятисот осіб. Згодом один задум переріс у цілу низку проєктів з тактичного урбанізму, сформувалася більш стійка команда, тепер-от ми працюємо зокрема над дзен-садом на Подолі, який буде виконувати функції простору відновлення і також просто відпочинкової зони.
Сад відновлення, який поруч із психіатричною лікарнею Павлова, — це травмоінформований простір. Ми розуміємо, як травма змінює, і беремо за мету створення максимально комфортного середовища, безпечної бульбашки, яка на певний час ніби закриває тебе від зовнішнього світу. Сад поділений на три умовні рівні. Для людей із найглибшими травмами створені окремі альтанки з одним кріслом, яке відразу вказує на те, що тут можна усамітнитися й ніхто не турбуватиме. На другому рівні травми зʼявляється готовність до певної соціалізації, тому в таких місцях розташовані лавочки. А третій — це вже групова терапія, там облаштоване спеціальне коло для спілкування з сімʼями чи медичними працівниками.
Або, наприклад, подекуди робимо більш закриті простори, коли йдеться про ветеранів, які звикли до постійної загрози згори, щоб прибрати зайві тригери. Також намагаємося зробити середовище інклюзивним — через лісисту зону й пагорби це не так легко, але ми проклали центральну дорогу, тож на перший спот, першу альтанку, можна комфортно потрапити на кріслі колісному. Коли спілкуємося з ветеранами й військовослужбовцями, які на два-три тижні приїжджають на реабілітацію і проводять час в саду, отримуємо зворотний звʼязок і бачимо, де щось можна змінити, підкорегувати — це змушує рухатись далі.
Взагалі, реакція громади мене найбільше мотивує. Я щоразу йду через парклет (конструкція з вуличними меблями та озелененням, яка відвойовує публічний простір у МАФів і автомобілів на користь пішоходів — ЖК), який ми з DIY відновили, і дивлюся, як різноманітні люди — різного віку, в різних настроях — проводять там час, і я така: «Авжеж! Треба ще!». Так само із садами. Люди, які бачать, що щось відбувається, починають цікавитися. Було таке, що сімʼя проходить повз, запитують, над чим ми працюємо, кажуть: «Ми заберемо сина, переодягнемось і прийдемо». Я майже одразу забуваю, бо це ж такі собі обіцянки, плани змінюються дуже різко. А вони справді переодягаються і повертаються допомагати! Або теж: прийшла жінка з донькою, розпитувала і тепер донатить нам рослини. Ми от зараз перевозимо їх сюди, будемо садити. Прохідна територія спрацьовує краще, ніж медіа. Звичайно, якась частка волонтерів приєднується із соцмереж, але реально більшість — сусіди чи люди, які тут просто гуляють. Сусід є в нас, який, коли має вільний час, виходить допомагати, а щовихідних закидає нам корисні інструменти. Зрештою, навіть пацієнти лікарні Павлова, коли виходили на погулянки, спостерігали за нами, запитували й доволі часто долучалися. Бо всі розуміють, що ми робимо щось спільне.
ВІДЧУТТЯ КИЄВА
Київ для мене про маленькі й дуже потужні ініціативи — коли люди копошаться, намагаються щось зробити, і це все крихітними кроками, — у високому, широкому, переповненому місті.
Тут є ті, хто, розуміючи масштаб, все одно готові діяти, до кого можна доєднатися з відчуттям, що ми всі про одне.
В місті як такому мене дуже приваблює архітектура, котру намагаємося зберегти. Найближчий мені Поділ. Я жила біля цирку й любила вулицю Дмитрівську, але не було відчуття, що я там важу. А на Подолі, як каже Майкл, ти король чи королева своєї вулиці. Відчуваєш цей простір, розумієш, що з ним можна працювати, на нього можна впливати, тому він стає рідним і безпечним. Взагалі, цього бракує в Києві. Щоразу, як маю виїхати кудись у місто на велосипеді, думаю двічі, бо автомобілісти не розцінюють тебе як одиницю руху: нещодавно мене збили з велосипеда, відчинивши дверцята авто, бо між всуціль запаркованим тротуаром і зустрічним потоком машин виявилося надто мало місця. А в ті рідкісні моменти, коли заходить мова про інклюзивність і мені кажуть: «Я практично не бачу на вулицях ветеранів чи ветеранок на кріслах колісних», я думаю: «Ну звісно, тому що, вирушивши в місто, ти просто не можеш нормально пересуватися». Але це спонукає працювати: хочеться ці вулиці повертати собі, своїм ногам.
Я думаю, що Київ робить мене ще навіть більш упертою, але і врівноваженішою, більш терплячою. Раніше я могла думати, що якихось зо два ривки — і все повинно бути готово. Зараз я розумію, що, коли звертаюся до міської влади щодо встановлення антипаркувальних стовпців, навіть якщо все ідеально обґрунтовано, процес може тривати місяцями. Зʼявилися креативність і стійкість: добре, я почекаю, спробую різними способами. Головне продовжувати рух, навіть якщо в якийсь момент все йде не в той бік.
Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.
Над матеріалом працювали:
Авторка та інтерв'юерка: | Редакторка: |
Софія Головко | Анна Пастушина |
Фотографка: | Транскрибаторка: |
Олександра Дивнич | Тоня Смирнова |
Comentarios