Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
До повномасштабного вторгнення Георгій Нечаєв займався творчістю — виступав як оперний співак, грав на театральній сцені та в кіно. 24 лютого він змінив роль і став військовим. Тож віднині зіграти роль може лише коли повертається в рідне місто з передової. Ми розпитали Георгія про любов до столиці, сцену і музику, а також про перший день повномасштабного вторгнення та самоідентифікацію.
Я народився в Києві, багато років жив у центрі. Років із 22 почав знімати квартири у різних районах, бо не хотів жити з батьками. Жив біля автовокзалу на Деміївській, на Оболоні, а ще на вулиці Північній. Це край Оболоні, таке цікаве місце: там вечорами багато всяких алкоголіків-наркоманів, але мене це не дуже обходило, хоча, звісно, якщо до тебе дівчина йде, то її треба зустрічати, а от самому було норм — свіже повітря і близько Дніпро. За 5-6 років повернувся назад у центр, його люблю більше за все. Він особливий: старе місто, прекрасні будівлі, тут я народився та виріс. Щоправда, зараз центр інший — у моєму дитинстві він точно був більш зелений, приємний і теплий. Я бував у багатьох містах, і не тільки в Україні, але Київ люблю. Фоновий звук міста дуже приємний: машини, пташки, вітер, листя. Київ — хороше місце.
БУТИ ГОЛОСОМ
До війни я був оперним співаком, трохи викладав спів, а також працював актором театру. Співати почав іще з дитинства, не дуже хотів цим займатися, але в мене були здібності. Потім мене, не дуже запитуючи, віддали на скрипку. Тож іще 15 років я програв на скрипці. Потім різко порвав із цим. Уже пізніше, через професійне навчання я усвідомив, що хочу бути співаком. Відчуття, коли вийшов на сцену і вперше в житті зрозумів, як це впливає на глядача, дуже приємне.
Із середини другого курсу консерваторії я був солістом Київської опери — Київського муніципального академічного театру опери і балету для дітей та юнацтва, того, що на Подолі, так звана мала опера (не варто плутати із Малою оперою на вулиці Дегтярівській, яка до влучання функціонувала як ефектний майданчик для різних заходів — ЖК). Кілька разів розривав контракт, щоб поїхати співати спершу в Китай, потім у Корею. Повернувшись, певний час був солістом Ансамблю пісні й танцю Збройних сил України. Перед початком повномасштабної війни працював у Національній заслуженій капелі бандуристів України.
Окрім виступів у Київській опері, поїздив із концертами. Якось був тур до 150-річчя від дня народження Івана Франка, і ми з багатьма колегами їздили по містах України і виконували пісні на його слова. Був у мене і сольний проєкт «Серед мільйонів зірок – єдина», це романтичний концерт-моновистава, у якій із творів різних композиторів зібрана єдина драматургічна лінія. Там був я, проектор і записаний жіночий голос, котрий читав вірші. І ще був проєкт із режисеркою Олександрою Кравченко, який найчастіше йшов у театрі «Колесо» на Андріївському узвозі, — театралізований концерт O Sole Mio, два тенори про кохання для жінок. Жанр схожий, але в ньому були задіяні я, Олександр Палюшкевич, світло і задрапірована фігура жінки, натяк на неї.
А ще був у мене цікавий досвід: студенти університету Шевченка робили рок-оперу-міф, присвячену постаті Шевченка, і я там виступав в ролі музичного керівника, займався трохи з хлопцями та дівчатами. І в якийсь момент цей проєкт із одного-двох показів пішов трохи далі, переріс у великі гастролі. І якось там треба було швидко замінити виконавця тож я просто вийшов на сцену і це зробив. Раз, удруге, втретє. Але це все ж таки був спів. Хоча навіть тоді я багато спілкувався з акторським світом і сформував про це певне уявлення. Важко сказати, що це вже було глибинне розуміння акторської майстерності, ні, воно досі тяжіло все ж таки до класичної опери, це був скоріше театр зображення.
Вперше на суто акторську сцену, без співу, я потрапив випадково: мене попросили підмінити людину. Я грав в одній виставі — раз, другий, третій… Потім якось так пішло, що вирішив саме акторській грі присвятити більше уваги. Моя дівчина (а тепер дружина) була акторкою і режисеркою, тож ми багато спілкувалися про це, і я трохи почав розуміти теорію, потім походив ще на акторські тренінги. Був такий період, коли я не працював як співак на постійній основі — був задіяний тільки в окремих проєктах, концертах, поїздках і більше присвячував час саме акторському зростанню, знову відвідував тренінги, заповнював лакуни класичного акторського виховання.
Є класичний театр, є альтернативний, хтось любить камерний театр, а хтось — великий. Я зараз більше схильний до сучасного камерного театру, він за рахунок того, що глядач ближчий, більш правдивий, адже менше широкого жесту, голосного голосу, якось більш кіношно, якось ближче. Коли глядач у перших рядах може розгледіти вираз очей, а не те, що жест чи рухи.
Десь 5-6 років тому почався новий виток інтересу до класичної музики, збільшилася кількість людей, які ходять на вистави, на симфонічні та вокальні концерти, тоді як раніше це цікавило дуже-дуже невелику аудиторію. Оперна музика назагал класична, академічна, вона потребує досить усвідомленого глядача, готового напружувати мізки. Після хорошої вистави глядач може бути втомленим: йому сподобалося, але дві години разом з актором він переживав емоції, включався — по суті теж працював. Із музикою це ще складніше, бо це на рівні відчуттів, тож наче легше відчути, проте складніше усвідомити. Тому це розваги для підготовлених глядачів, які готові зростати над собою.
Обирати, куди піти послухати оперу, треба не за місцем (у нас їх два — мала опера на Подолі та Національна опера України біля метро «Золоті ворота»), а за виставою. Краще починати з легкої музики, наприклад із Моцарта, а не з Вагнера. Можна вибирати склад артистів, та для цього треба бути хоч трошки обізнаним або йти з кимось, хто порадить. Ну і якщо ви зібралися в оперу, то, на відміну від драматичного театру, варто прочитати лібрето.
Після перемоги я буду насолоджуватися своїми мирними професіями, повертати собі вокальну і акторську форму, співати, грати. Можливо, стану солістом Національної опери. Можливо, знімуся в повному метрі. Я ще ніколи не знімався в повному метрі. А хотів би. Це крутий досвід.
БУТИ ЗБРОЄЮ
Коли почалася війна, мене розбудили о п’ятій ранку. Випив каву, почитав новини, пройшовся в магазин, купив батькові хліба, поснідали з дівчиною, зідзвонився з кількома друзями. Потім сів у автівку і поїхав у військкомат. А як іще? Війна ж почалася — треба йти…
Чесно кажучи, я належав до тієї категорії людей, яка знала, що війна буде, але трохи по-іншому уявляв, як вона розпочнеться. Думав, що вона буде не зараз, що це все нагнітання і залякування, щоб розхитати наше суспільство, послабити його. Я не вирішував заздалегідь, піду чи не піду, але врешті не роздумував над цим.
У військкоматі мене спершу відправили додому. Поки я туди доїхав, під ним стояла дуже велика черга. Дійти з її кінця до кабінету зайняло багато часу. Врешті мені сказали: добре, записуємо твої дані, але зверни увагу, що сьогодні ти вже нікуди не потрапиш, бо черга вже все. Тому або ночуєш тут на підлозі, або йдеш додому і повертаєшся зранку. Я пішов додому, а пізно ввечері прочитав повідомлення в фейсбуці, що за певною адресою буде формування особового складу — записуватимуть і видаватимуть зброю. Від мене це було недалеко, тому я швиденько о сьомій ранку на машині з'їздив, дізнався, що так і є, але та партія зброї вже розійшлася і скоро приїде нова. Знову швидко зганяв додому, по дорозі купив якихось продуктів і води. Далі склав речі, взяв рюкзак і пішки рушив у пункт збору.
А в цей час там уже тривав бій (я про це довідався з телеграм-каналів і фейсбуку), потім стало зрозуміло, що це ДРГ, які тут у Києві сиділи і моніторили місця комплектування, влаштували диверсію. І от я йду туди, беззбройний, думаю: підійду трохи ближче і зайду ззаду, із двору — гляну, може, в крайньому разі, там зброя десь лежить. Але нас таких розумників багато і на підході дедалі більше, тож підібратися городами не вийде, бо не вдасться приховати молодих людей, які рішучим кроком прямують в одному напрямку. Ближче до пункту збору автоматники у пікселі зупинили, радили почекати, але таки пропустили, бо рота охорони вже відпрацювала. Того самого дня, 25-го, я отримав зброю. Ми цілий день чекали, чистили зброю, формувалися по підрозділах і відділеннях. А вночі я вже був на Берестейці, звідти ми почали діяти.
Чесно зізнаюся, коли я 24-го їхав у військкомат, плакав. Мені було себе шкода. Бо я знаю, що таке війна, я бачив це ще в 14-му, і це взагалі ніфіга не красиво. Це брудно, страшно, і зовсім не весело.
На службі ти і люди навколо маєте робити свою справу. Я екзистенціаліст, піти воювати — це ж був мій вибір. Усе, що є в моєму житті, це наслідки мого вибору, на тому чи іншому етапі. І якщо я зробив цей вибір, то відповідно треба робити це максимально добре і нести відповідальність. Тож почав робити свою справу — роби.
Буває, співаю на службі. На Харківщині, коли наш наступ закінчився, і ми дійшли до кордону з Росією, до міста Вовчанськ, тамтешніх хуторів… Заходиш у більш-менш цілу порожню хату, з телефона клавіші вмикаєш і трохи намагаєшся співати. Голос — це ж як м’язи у спорті, його треба підтримувати – банальну фізичну форму. Все одно аж так не вдається, але хоч щось. Якось коли я розспівувався в кімнаті, прийшов один боєць із позивним Сметана і каже мені: ми з дружиною ніколи не були в оперному театрі, можна я їй покажу? І зателефонував дружині по відеозв'язку, якраз старлінк був увімкнений.
Є дивна штука: коли ти довго там, ти, звісно, сильно хочеш додому, але слід визнати, що коли ти довго тут, уже відпочив, видихнув трохи, то хочеться назад. Можливо, це просто адреналінова ломка, я не знаю. Ніби все нормально, відпочив, треба йти далі, щось робити. А до мирної професії повноцінно не повертаєшся. Хоча поки я в Києві, то використовую можливість час від часу зіграти якусь виставу. Думаю, що хлопцям і дівчатам, які довго сидять там безвилазно, буде важче адаптуватися до мирного життя.
Маю надію, що за час війни не змінився, що досі той самий — співак, актор. Але знаю, що змінилося відчуття небезпеки.
Я люблю свою професію, серйозно до неї ставлюсь. Після ротації я відчував, що стаю більш сентиментальним у певних речах, мене було легше розчулити, а в чомусь, навпаки, жорсткішим. Зараз відчуваю, що психіка доволі стабільна — вдається емоційно повертатися з війни.
У Києві я зараз 50 на 50: можу півтора-два місяці бути на передку, а тепер ось два місяці вже сиджу в Києві. Порівняно з першими чотирьома місяцями війни зараз місто змінилося. Я рідко їжджу в метро, але там є нагадування про те, що йде війна: портрети, бійців чи щось іще, а коли просто йдеш центром міста, то немає відчуття, що це столиця країни, яка воює. Це іноді бісить. Мозком я розумію, що це нормально, що хлопці й дівчата воюють саме для того, щоб тут залишалося мирне життя. Та коли я повертався з першої ротації, було багато різних емоцій, адреналінова ломка — дуже все дратувало. Зовні ж за людьми важко зрозуміти, чи зачіпає їх війна, чи торкається вона їх: дивлячись на декого, може здаватися, що все добре і мирне життя, а насправді всі їхні розмови повертаються до цього, а для декого й справді війни наче не існує. Вдруге вже не дратувався. Звик чи втягнувся, не знаю. Хотілося би, щоб люди, які тут, ставилися до війни більш свідомо.
БУТИ УКРАЇНЦЕМ
Мені здається, що у людини, яка довго живе в Україні, не може бути мовного питання. Моя сім'я російськомовна, але я з дитинства читав книжки російською, українською, навіть польською пробував, та нею виходило погано. Я ніколи не любив, коли люди змішують мови, мені не подобався суржик і зараз не подобається. Я завжди був російськомовним, але легко переходив на українську. Писав і багато читав українською. Мені було дуже дивно і трохи дико, коли прийняли закон, що фільми в кінотеатрах мають бути озвученими українською мовою, але були люди, яким це не подобалося, дивувався: а в чому питання, хіба насолоджуватись фільмом українською складно? Адже українською хороший дубляж дуже часто кращий, ніж російський. Мультики, ті взагалі у нас фантастично добре озвучені, прикольно. Зараз у мене є побратими, які досі розмовляють російською, то іноді з ними починаю на автоматі переходити на російську. Але загалом у мене не виникає питань із переходом на українську.
Ще з початком війни, маю на увазі не 2022-го року, а 2014-го, я свідомо вважаю себе українцем. Можливо, не на сто відсотків за походженням, але ментально — представником української нації. Врешті-решт у всіх же в першому класі на дошці були слова Сосюри: «Любіть Україну, як сонце любіть, як вітер, і трави, і води»… Пам'ятаю: червоним виведено і підкреслено.
Українці дуже вперті. Можливо, це я по собі суджу, я, наприклад, впертий, був таким від народження. Мене неможливо примусити робити щось, чого не хочу сам. Коли мене змушували грати на скрипці, я брав диктофон, записував три чи чотири рази концерт, який спеціально награвав із помилками, з повторенням. Потім ставив його на відтворення, щоб було чутно. Я хотів читати книжку, а не грати на скрипці. Вже дорослим зрозумів, що примусити мене до чогось можу тільки я сам. Думаю, ми все-таки на іншому рівні покори, ніж росіяни. Набагато менше оцього «влада сказала “треба” — значить, треба». Влада сказала, але якщо це нас не влаштовує, то ні. Думаю, зараз такий високий рівень підтримки нашої влади і командування саме через усвідомлення, що вони роблять правильні речі.
Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.
Над матеріалом працювали:
Інтерв'юерка: | Авторка: |
Богдана Горбань | Олександра Власюк |
Транскрибаторка: | Фотографиня: |
Крістіна Паращєвіна | Ірина Чергенець |
Редакторка: | |
Анна Пастушина | |
Comments