Ганна, дружина військового, спеціалістка по роботі з клієнтами

Ганна, дружина військового, спеціалістка по роботі з клієнтами

Ганна родом із Білорусі, в Києві живе останні 8 років і тепер має дві ідентичності. Перша з них була самовідкриттям, про яке не говорилося вголос, друга — набутком київських випадковостей. 

Ми зустрілися серед кавʼярної буденності на розмову про те, що повсякденним є тільки на словах. Про диктатуру, війну та шлюб з українським військовим, про вибір протистояти і свободу бути собою, про віру і людей, які стають домом.

ДА КАРАНЁЎ /  ДО КОРЕНІВ

Мене назвали на честь прабабусі Анею, а через те, що сімʼя російськомовна, в дитинстві я була Анюта. Хоча мої бабусі говорять трасянкою — сумішшю білоруської з російською: вимова подібна до того, як співає «Курган & Агрегат», а лексика здебільшого російська. Моя родина має звʼязок з Україною: мамині предки спочатку втікали від розкуркулення зі сходу Білорусі в Україну, а потім назад — від Голодомору в 30-х роках, якого в Білорусі, настільки спрямованого, не було. По татовій лінії історія дуже подібна.

Мої батьки студентами переїхали зі східного регіону в Мінськ, і до пʼятого курсу я жила там. Вчилася в одному з головних університетів столиці на польській і білоруській філології. А ще вивчала сербську, і це був хороший спосіб дослідження теми ідентичності в країнах осі поміж Заходом і Сходом, де дуже чітко видно межу розходження двох різних курсів.

Зі своїм власним вектором я визначилася десь у школі, класі у восьмому завдяки моїй старшій сестрі. Вона тоді вже вчилася в університеті й потрапила в один із білоруськомовних осередків. Ми відкрили для себе інший світ, у якому слухали білоруськомовну музику, ходили на різні культурні імпрези, цікавилися справжньою історією Білорусі. Цей світ сильно відрізнявся від того, в чому ми формувалися. Скажімо, під час виборів 2006 року я була мала, але дивилася по телевізору, як розганяють мітингувальників на площі, й думала: який у нас міцний і класний президент. Вишивала хрестиком офіційний прапор, той червоно-зелений, і вступала в піонери, впевнена, що роблю патріотичну, правильну річ. Від деяких родичів постійно звучали ці рускомірівські нарації: про «вєлікую росію», про триєдиний народ, російське православʼя — попри те, що практичними вірянами вони не були й до церкви не ходили.

Ми жили в цілковито зросійщеному просторі, де не було потреби у спеціальних центрах російської культури, бо вона і так була всюди. 

Вже через кілька років я знайшла й викинула той гальштучок, а пізніше найдужче мріяла про біло-червоно-білий прапор Білоруської Народної Республіки початку 20-го століття, який міг би стати державним. Але тоді той осередок справді розкрив нам очі. Ми дізнавалися про масові розстріли в Курапатах, про політичних вʼязнів, репресії в Радянському Союзі, про повстання. Кастусь Калиновський — зараз його іменем названо полк ЗСУ, сформований із білоруських добровольців, — став ключовою фігурою мого підліткового віку. Я у дванадцять років читала про нього п'єсу, читала про його виступи проти Російської імперії та плакала, бо жахливо несправедливим видавалося те, що він терпів за свою любов до Білорусі. І, напевно, якраз тоді я зрозуміла, що все моє піонерство й офіційна пропаганда до такої любові не мають жодного стосунку.

Чисто білоруською я заговорила, вступивши в ліцей. Це було зовсім інше підліткове життя, ніж у школі. Десь по кутках ми співали білоруськомовні пісні під гітару, збиралися в білоруськомовні клуби. А згодом мені пощастило потрапити в білоруськомовну протестантську церкву, яка звела з людьми, що працювали з автентичною культурою: істориками, філологами, діячами демократичного сектору, — і для них усіх говорити білоруською було натурально. Це була ніби та маленька Білорусь, про яку мріяла я і ці люди. 

ШЧЫЛЬНЫМІ РАДАМІ / ЩІЛЬНИМИ РЯДАМИ

У 2014-му, після українського Майдану, в Білорусі настало культурне піднесення, яке тривало років шість, і я цю хвилю застала. Вдавалося дублювати фільми білоруською мовою та орендувати на це кінотеатр у Мінську, мати за партнера одну з найбагатших компаній у Білорусі — і робити все офіційно. Існувало «Товариство білоруської мови», зареєстроване ще у 90-х, за часів незалежної Білорусі, були опозиційні організації з офісами в Києві, наші журналісти працювали на Радіо Свобода, європейські демократичні видання відкривали офіси в Мінську. Зараз такого вже немає. Зараз люди можуть збиратися в кавʼярні й під виглядом розмови на якусь зовсім іншу тему говорити про історію Білорусі, про культуру. Зараз розвиваються етнофольклорні спільноти, де танцюють і співають народні пісні, але в дуже вузьких колах. Трапляються відкриті культурні події, часом може звучати білоруська мова — навіть від теперішньої влади — або ж згадуються імена діячів, тільки все це відбувається дуже цензуровано.

У Білорусі ти маєш можливість торкатися до білоруського, але простір для цього надзвичайно обмежений. Межа пролягає там, де заходить мова про незалежність чи які-небудь національні ідеї.

Раніше відчувалася певна свобода для таких ініціатив, звісно, все робили потайки, але не було загрози переслідувань, як зараз. Я багато років ходила на підпільний історичний клуб у Мінську, спецслужби про нього знали, але не чіпали нас, можливо, тоді ще не було потреби все це відрізати в корені. Гадаю, вони не очікували того, що відбулося в 2020 році, не чекали такого масштабного вибуху. І аж тоді усвідомили, що дали людям розперезатися, що єдиний варіант тепер — геть це припинити, щоб навіть думки про подібну сваволю не виникало. 

У 2020 році хвиля спротиву почала наростати з ковіду: в Білорусі офіційно пандемії не було і статистики смертей не вели. А згодом під час передвиборчої кампанії посадили кандидатів у президенти, після чого на протести вийшли Світлана Тихановська, дружина одного з кандидатів, і Марія Колесникова, яка працювала в штабі іншого претендента. Цей союз жінок отримав велику підтримку громадськості й обʼєднав людей. А тоді в серпні запустили неофіційний підрахунок голосів у застосунку, і він показав велику різницю з офіційно названими 80%, тобто що вибори сфальсифіковані. Почалися акції по всій Білорусі. Силовий протест організувати не могли, люди намагалися побудувати барикади, але їх закидували сльозогінним газом, лупашили, збивали, забирали в Окрестіну — ізолятор, призначений для учасників політичних акцій.

Масова акція протесту в Мінську, серпень 2020 року

Після реакції Європи на ці події людей потроху відпускали. Хлопці виходили з Окрестіни в синцях, дівчата без спідньої білизни. А водночас тривали нові зачистки й арешти. Після того, як затримали тисячі людей, протести трохи затихли. Залякали. Та лише на кілька діб. Щоб підсвітити проблему увʼязнених, почали виходити дівчата в білому одязі, вони теж ставали образом цих протестів, знову піднімали маси. Восени люди почали збиратися окремо по своїх мікрорайонах: пили чай, запрошували білоруськомовних музикантів, чіпляли червоно-білі стрічки — і все зі страхом, коли заїжджав бусик, тікали, ховалися, розбігалися просто по чиїхось квартирах, щоб не увʼязнили.

Для багатьох це були історичні події: бачити на власні очі, як прокидається національна свідомість, народ приймає біло-червоно-білий прапор і зріє масове протистояння.

А потім настало виснаження — від репресій, постійного страху, нерозуміння, чого чекати. У Мінську більше не залишилося жодних лідерів, жодних облич, які могли би стати опорою. Рухи по місту набули хаотичності, самі моменти виходу для людей — ознак протесту, який рано чи пізно мав до чогось привести, але цього не відбувалося.

Багато білорусів тоді виїхало вимушено — через репресії, через загрозу вʼязниці. Зараз приблизно 10%, тобто близько мільйона білорусів — діаспора, хто полишив країну раніше, хто після 2020 року, хто після 2022-го. Серед моїх знайомих здебільшого саме ті, хто добре розуміли білоруський контекст і були тією критичною масою, що творить зміни. Деякі знайомі пʼятий рік перебувають в увʼязненні, а йтися може і про терміни на десять років. Серед них є співучасники організацій, координаційних штабів, передвиборних кампаній, але частіше це люди, яких затримували на протестах через адміністративні порушення і після десяти діб уже не відпускали, чи ті, кого зловили спецслужби через поширення новин, коментарі в соцмережах. Памʼятаю, як на відео зняли дівчину, котра співала «Океан Ельзи» в центрі міста, — її за це затримали й посадили. І це постійний коловорот, безперервна робота машини, яка працює на страху. 

ПАД ДРЭВА КАШТАНУ / ПІД КАШТАНОВІ ДЕРЕВА

Маю враження, що до 2022 року я нерідко зустрічала людей, котрі не усвідомлювали, що у Білорусі диктатура. Часом, коли заходила мова про опір, я могла чути сміх, типу, що це у вас за протести — знімати взуття, стояти на лавочках в самих шкарпетках. Чула розмови про те, що у нас стабільність і порядок, що в Білорусі значно краща економіка, краще життя, ніж в Україні.

Памʼятаю, коли приїхала в Київ уперше, ще в 2012 році, я просто плакала, сидячи в «Пузатій Хаті» і думаючи: боже, чому тут люди так вільно ходять, співають пісні, на Хрещатику постійно якийсь рух? Я не могла уявити, щоб у Білорусі — навіть у перспективі — можна було ось так спокійно проявляти себе, робити, говорити все, що захочеш. Я розуміла, що от зараз приїду додому — і знову треба стежити, хто ти і що ти. 

Той приїзд у Київ був повʼязаний з нашою християнською спільнотою — ми волонтерили білорусько-українською командою на форумах, де спілкувалися про християнські аспекти в різних сферах суспільного життя. Там я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, Ігорем. Мене тоді вразив його вигляд: він носив оселедець, вишиванку і блакитно-жовту адідаску з написом «Слава Україні», бо він фанат «Динамо». І цей його настільки видний патріотизм мене дуже тоді зачепив. Ми спілкувалися двома мовами — він українською, я білоруською. 

Коли почався Майдан, багато моїх друзів їздили сюди, а в християнській спільноті ми організовували цілодобові молитви в лютому, в особливо загострені дні. Ми чітко розуміли, що тут відбувалося, без жодної конспірології — тільки велика підтримка. 

Я почала знову їздити до Києва вже у 2016-му, на побачення до Ігоря. Ми рухались до весілля, і я ухвалила рішення переїхати в Україну. Це була певна поступка з мого боку, бо я не уявляла, що поїду з країни, планувала дітей виховувати рідною мовою, дійсно вірила, що, хай у сорок чи пʼятдесят, але таки дочекаюся своєї іншої Білорусі. Проте чоловікові, котрий пройшов Майдани та щойно повернувся з АТО, було би морально важко жити в Мінську. Він ще за часів футбольних матчів бачив шикування міліції, ставлення до людей і це їхнє «ні шагу назад!». І він дуже любить Київ.

Я люблю Київ за різноманіття, самовираження і свободу. Це простір дуже різних людей, де кожен може бути собою. Раніше ми жили на Караваєвих Дачах, і для мене незвичними були тамтешні підземні переходи з розмальованими стінами й незліченними ларьочками — важко уявити таке в Мінську.

Можна подумати, що в наших містах через авторитаризм бояться кинути папірець на вулиці, але насправді кажуть, що в білорусів такий порядок був завжди.

У Мінську, щоб знайти відголоски історії в архітектурі, яка не була зруйнована в час Радянського Союзу, треба або знати, де шукати, або добряче ходити й копатися. Один із наших найкрасивіших костелів розташований просто за звичайним проспектом зі сталінками; маленькі старі будиночки, як на Андріївському узвозі, спеціально заховані за радянською забудовою. І хоча для мене Мінськ — це не модні нині постпанкові пейзажі з панельками, бо я все ж знаю його давнішу частину, але Київ дуже надихає мене своєю історичністю. 

Я люблю символізм місць, намагаюся повʼязувати історію Києва з місцями, які значать щось для країни, для мого чоловіка, для мене. Моя улюблена частина міста — Золоті ворота. Тут моя улюблена лаба для проявки плівки і смачна кава. Але коли я вперше приїжджала в Київ після Майдану, вулиця Франка була обов’язковим пунктом, куди ми йшли з Ігорем, бо у тому районі вбили білоруського журналіста Павла Шеремета. Для мене важливі місця, повʼязані з білоруськими іменами і загалом місця памʼяті: портрети на Михайлівській площі, янголи на стінах собору, меморіали. Туди потрібно часом приходити і просто бути, не відводячи погляду. 

ПАГОНЯ ЗА ВОЛЮ  / ГОНИТВА ЗА ВОЛЕЮ

Зараз в Україні є доволі активне середовище білорусів. Вони виїжджали сюди, щоб працювати із транзитом українсько-білоруського досвіду. Приїжджали, бо підтримували тутешні події. У нас багато спільного: європейськість, яка таки тримала нас відділеними від російського центру тяжіння, тяга до своєї землі, буття на межі між Заходом і росією.

Я ціную залученість до таких білоруських спільнот. Вони ініціюють зібрання, організовують у Києві культурні події, пов'язані з білоруськими важливими датами: справжнім Днем Незалежності (день ухвалення Декларації про державний суверенітет Білорусі, незаконно скасований Олександром Лукашенком — ЖК), Днем волі, Днем памʼяті сталінських репресій. Хай як я люблю українців, хай як відчуваю Київ домом, мені буває важко утримувати обидві ці свої ідентичності, а я їх обидві дуже ціную. Часом бачу, як сильно вкорінююся в українській — через мову, якою заговорила за рік після весілля, культуру, новини, через пережитий із цією країною початок війни. 24 лютого я думала: тепер уже точно треба міняти громадянство — таке хрещення пройшла. Але все ж, коли потрапляю в білоруський осередок, де чую рідну мову, говоримо про спільне, зустрічаю давніх знайомих, то це гріє і стає незрівнянною відрадою.

У мене є знайомі, які залишилися в Україні після 24 лютого, є такі, що приїхали з інших країн, щоб тут воювати. Багато білорусів зараз у Польщі й Литві, бо там можна легалізуватися. 

В Україні для білоруських добровольців легалізація проблемна: вони воюють без жодних гарантій узаконити проживання, бо, наприклад, оновити паспорт можуть лише в Білорусі, а там вони вважаються терористами.

Полк імені Кастуся Калиновського — білоруський полк Збройних сил України, сформований у березні 2022 року

Вони ризикують своїм життям, покладають здоровʼя за Україну, а потім, найімовірніше, повернуться в Польщу чи Литву, адже юридично не зможуть побудувати життя тут. Ще з 2014-2015 року за Україну воювала тактична група білорусів, думаю, вона стала кістяком теперішнього полку Калиновського, про який я раніше згадувала, — найбільшого з білоруських осередків, які беруть участь у війні. Аналітики стверджують, що білоруси — найчисленніша етнічна група в українському війську.

Ми з чоловіком майже не обговорювали план дій напередодні вторгнення. Тоді ймовірну дату переносили стільки разів, що ми з того вже просто сміялися. Наші знайомі вже ходили на вишколи, підписували контракти, мій Ігор після АТО був у резерві. Вранці 24 лютого у нас нічого не було підготовлено. Коли Ігор, говорячи по телефону з побратимом, сказав: «Я теж зараз іду», — я зрозуміла, що це все. Ми разом зібрали його рюкзак. Це була ніби пружинка, яка нарешті вистрелила. Ми стояли під військкоматом і спостерігати, які різні люди там зібралися: молодесенькі хлопці в мартінсах і чоловіки в старих берцях. І так гостро відчутне співбуття в цьому історичному моменті з цими людьми, загорання спротиву, прийняття бою.

Чоловік служить у танковій бригаді, в забезпеченні. Застав оборону Чернігівщини, був на Авдіївському напрямку, де пішов у піхоту через брак людей, тоді поранення, Курахове… І ось тепер у нього останній місяць відновлення на Чернігівщині. Я помітила, яка напруженість і різкість зʼявилися в моєму тілі. Зазвичай я не в накруті, бо розумію, що чоловік спить доволі далеко від фронту (так, прилетіти може будь-де, але це питання ймовірності), а от коли виходив на бойові, я випадала цілком: обличчя камʼяніло, я слухала агресивну музику і весь час була ніби стиснута кулаком. І кулак відпускав моментально, щойно приходило сповіщення, що він уже вдома.

Із самого початку чоловік сказав мені: «Ганя, просто живи». Часом мені здавалося, що йому зараз важко, і я маю страждати. Але навпаки: коли йому важко, мені треба мати трішки більше сил. Я розумію, що може настати момент складніший, ніж тепер, коли таки справді доведеться зібрати весь свій ресурс, і для цього мені треба його поберегти. І водночас я не пан Бог, не можу цілковито впливати на його стан, не можу замінити побратимів, які йому зараз найближча родина. І це важливо приймати.

Зараз ми втрачаємо багато спільного часу, губимо деколи відчуття звʼязку між собою, не завжди можемо дати собі раду з якимись розмовами, вчимося наново одне до одного звикати, але водночас будуємо якісь особливо міцні фундаменти. Для мене любов і вірність зі слів стали справою. Світ може перевернутися з ніг на голову, але залишається людина, яка є тобі домом. 

Коли я розумію, що нас може просто не стати, позбуваюся накинутих образів. Мені цінно бачити його нові реакції, бути поряд у моменти, коли він розкривається по-іншому, хай яке воно, те «по-іншому». Це новий етап спорідненості. 

У нас є стабільна двотижнева відпустка раз на пів року, і поміж цими термінами Ігорю часом вдається вириватися в Київ раз на два чи три місяці. Це завжди сюрприз, бо він сам дізнається буквально за ніч або пару годин. 

Для мене дивом був його перший приїзд на вихідні у травні 2022-го. Той етап був найважчим за ці три роки, ми рахували дні, а ще не могли позбутися відчуття смерті, втрати. Я тоді була постійно сама, могла тільки часом побути серед друзів. Якби не віра в Бога, я не знаю, як би витримала той час. А потім якогось ранку він просто подзвонив у домофон і зайшов із букетом бузку. Його можна було помацати, він був живий, цілий. І я тоді думала: ми так і пройдемо це — він і я окремо, ми разом, він там, я тут. 

Ми бережемо детальки з попереднього життя. Смаження картоплі — раніше спільне, а тепер готую я, бо коли в чоловіка відпустка, то вдома зʼявляється маленький король)) А ще київські пагорби з улюбленими краєвидами. Насправді, коли він приїжджає, ми швидко повертаємося до тих самих розмов, тих самих способів проведення часу, ніби стількох місяців окремого життя й не було. Якісь дні виділяємо тільки на те, що хочеться мені, бо буває, що, бігаючи отак по друзях, нам не вдається досить часу провести вдвох, без побуту, без жодних справ. Я рада, коли можу дізнатись більше про його військове життя. Часом це нагадує говоріння курчати з куркою, але це частина його самого, яку я приймаю, яку хочу знати.

Для мене зараз найбільша цінність — буття саме тут, у цьому місці, з цими людьми. Мені дуже важить бути частиною цієї історії. Така ще тісніша інтеграція в Україну, мабуть, спрацювала, як тоді в дитинстві зі справдешньою Білоруссю: зовнішні обставини складні, але багато речей надають тобі сенс, стають частиною ідентичності.

Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.

​Над матеріалом працювали:

Інтерв'юерка та фотографиня:	Авторка:
Христина Кулаковська	Софія Головко
Редакторка:	Верстка:
Анна Пастушина	Крістіна Паращєвіна