Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
Ми зустрілися біля штабу «Солом'янських котиків», взяли кави і пішли в кабінет фонду говорити. Потім відвідали «Теплицю», яка поруч. Богдан розповів про своє волонтерство і за що любить Київ.
ДИТИНСТВО
Я народився на Солом‘янці. У мене було, мені здається, чудове дитинство. Хоч садочок я не любив: народився в кінці року і замість старшої групи мене відправили в ясельну. Тоді я спілкувався тільки з вихователями, бо інші говорити не вміли. У мене такі два спогади: стіл вихователя і я сиджу перед ним на стільчику щось розповідаю. А другий: я бачив класну машинку, підходжу до хлопця і кажу: привіт, мене звуть Богдан, а можна нею погратися? Він дивиться на мене розгубленими очима і такий: бууу... і їде геть. А де твоя комунікація? Після ясель стало краще, батьки все зробили, щоб я і моя старша сестра росли щасливими.
Мої батьки не сиділи на місці, вони дуже активні: якщо з дитиною погуляти, то це пів Києва обійти.
Мама киянка, і вона з дитинства навчала мене любити місто. Ну, не казала: «це твоє місто і ти його повинен любить», а на вихідних брала на прогулянки визначними і не тільки місцями, розповідала історію міста. Бачиш це? А в тому будинку жив такий-то. Мені з дитинства була цікава історична література, і маю багато книжок, пов'язаних з історією Києва. Я малював карту історичних місцевостей Києва, але ще її не доробив. Мене завжди тригерило, що мені казали: ти живеш не на Шулявці, бо Шулявка — це там, де КПІ, а це просто метро так назвали. Так ні ж, Шулявка — це історична місцевість. Та і батьки, бувало, кажуть щось типу: а, так це на Грушках. Я такий: що, які Грушки? А це теж історична місцевість така (за Шулявкою, між проспектом Перемоги та вулицями Гарматною і Миколи Василенка — ЖК). Цікавість до міста завжди була, ми з батьками, певно, весь Київ пішки обійшли.
Мені подобається досліджувати місто, люблю Ярославів Вал і Рейтарську, але також і промзони десь на «Почайні», де час наче зупинився. Масиви однотипні: дивишся ліворуч чи праворуч — однакові будинки, хіба кондиціонер в іншому місці чи є утеплення, а от «хрущовки» цікавіші, їх є багато типів. У Першотравневому масиві (між Чоколівським бульваром, Повітрофлотським проспектом і залізничними коліями — ЖК), це за Караваєвими Дачами, він порівняно з Мінським чи Троєщиною маленький, отам доволі вайбово: невеликі споруди, до 5 поверхів, тихо, затишно.
Хотів би на один день опинитися в кінці 19 — на початку 20-го століття, щоб подивитися на прогрес: з’явився КПІ, завод Гретера і Криванека (Перший київський машинобудівний завод, він же завод «Більшовик» — ЖК), тут була Шулявська республіка, тобто це найактивніша епоха, розквіт. Та й узагалі Київ був дуже індустріальним містом, хотілося б побачити його таким.
Батьки з дитинства возили мене Україною, я бачив різні міста, людей. І от Київ зі мною в одному ритмі, я це зрозумів, коли в містечках типу Кам'янця-Подільського відчув, як усе спокійно, люди нікуди не спішать, аж занадто повільно для мене, бо я такий завжди: щось робити, кудись іти. У Києві завжди є рух, прогрес. Проблем багато, але вони потроху вирішуються. За рік-півтора до повномасштабної війни в мене з’явилася мрія стати головою Київпастрансу, щоб вносити там зміни. Був період життя, коли я часто їздив на міській електричці, і там атмосфера мені не подобалася, було що міняти. А тут під час великої війни побачив, що їздять нові класні електрички, розраховані на різних людей, змінилася система оплати, тепер не треба стояти біля турнікета.
ВОЛОНТЕРСТВО
Думки про вторгнення почалися одразу після Нового року, трохи-потрохи готувався до цього. На день народження мого одногрупника з Криму говорили про це, накидали план, що будемо робити.
Коли ситуація загострилася, залишався в Києві. Є такий рядок у пісні нашого районного гурту: «Солома — моя фортеця». Я не хотів нікуди їхати, лише планував вивезти жіночу частину своєї сім’ї, але батьки сказали, що не поїдуть.
Як все почалося, я був дома. Якось чую шум у дворі, виходжу, а там мужики сміттєві баки тягають, купа людей, якийсь кіпіш. Думаю: ну все, ДРГ російські, але побачив жовті пов'язки, вийшов до них, спитав. Будуєм барикади! Я такий: клас, я теж хочу городити барикади! Спочатку вантажили будівельне сміття, воно закінчилося, я запропонував взяти пісок із майданчика дитячого садочка. Дехто сумнівався, а я кажу: діти нам будуть вдячні за перемогу більше, ніж за пісок. Там були шини, закопані в землю, ми і їх узяли. Головна барикада була на вулиці Вадима Гетьмана, я пішов туди подивитися. По дорозі зустрів хлопця, який сказав мені, що в них волонтерський штаб, накидав список речей, які треба купити, я пішов у рейд по магазинах Шулявки і за кілька годин впорався. Приходжу з цими сумками, видаю їм і кажу: так а може вам ще чимось допомогти треба? І всьо, от я з 26 чи 27 лютого тут. Приходжу постійно, майже щодня якісь задачі є. Паралельно виконую і свої завдання на ноуті, бо ще вчуся в КНЕУ. У мене ще ні разу не було вигорання, хоча всі турбуються, аби я брав підйомну кількість тасків.
Спочатку у нас було декілька приміщень з різними складами, основний, з продуктами і речами, які потрібно швидко відправляти, був надворі, спочатку я працював там. Потім привезли одяг, і я пішов туди, потім допомагав на складі з гігієною і став там головним, поки існував гуманітарний штаб. Через 50 днів ми вже перейшли у формат благодійного фонду. Тепер у нас інші завдання. Якщо раніше це була допомога всім, кому треба і як тільки можна: принести продукти старшим людям, одягнути ТрО, когось нагодувати, — то тепер у нас є окремі проєкти.
Це тактична медицина (аптечки і навчання для військових), навчання домедичній допомозі цивільних, гуманітарне розмінування (допомога саперам), автомобілі для ЗСУ і «Теплиці» — наші «пункти незламності».
Для мене волонтерство — це допомога тим, кому вона потрібна. Воно почалося ще задовго до повномасштабного вторгнення, тому що я скаут і був у різних проєктах, саме там познайомився з цим терміном, перші рази був волонтером. Воно багато чого дає, насамперед нові знайомства, можливості, тобто плюсом для БФ «Солом’янські котики» є те, що я маю завдання і їх роблю, а в мене є місце для саморозвитку, адже коли я прийшов сюди, то практично нічого не вмів і за майже рік навчився азів домедичної допомоги, менеджменту, в мені прокинулися лідерські таланти — все це буде корисним у житті. Я завжди був активним і в чомусь брав участь, тепер хіба серйознішим став, більше про громадські процеси в місті дізнався, раніше я про це не думав, не цікавився, а тут Київ відкрився з нового ракурсу, і знову є що досліджувати.
Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.
Над матеріалом працювали:
Інтерв'юерка: | Авторка: |
Богдана Горбань | Софія Котович |
Транскрибаторка: | Фотографиня: |
Наталія Горда | Олександра Онопрієнко |
Редакторка: | |
Анна Пастушина | |
Comments