«Жителів» неможливо уявити без вайбу плівкової фотографії. За кожним нашим знімком і спуском затвора теж стоять дослідники Києва, крізь бачення яких ми знайомимося з героєм і містом по-новому. Сьогодні хочемо поділитись історією Антона — лікаря-психолога, психотерапевта, допитливого мешканця Києва і нашого фотографа.
Ми зустрілись у сквері Івана Котляревського, коли осінь ще тільки дражнила прохолодним вітерцем, і поговорили про мінливість стосунків із містом, дитячі будні в оперному театрі та запахи й звуки, які неможливо не любити.
ВІДНАЙДЕННЯ ЗНАЙОМОГО
Я аж занадто з Києва, якщо дивитись на сімейну історію.
Попри те, що тут народився, виріс і досі живу, я не так щоб добре знав місто в дитинстві. Лук’янівка, Пріорка (історична місцевість поміж Куренівкою та Мінським масивом, у 17 ст. домініканський чернець заснував тут слобідку, названу на честь настоятеля монастиря — пріора, згодом вона перетворилася на дачне передмістя Києва, а з 1960-х була забудована висотками — ЖК), Відрадний — це мої райони. Мабуть, усе, що я пам'ятаю найяскравішого, так чи інакше стосується цих місць — дуже зелених, з елементами міської інфраструктури, яких зараз уже й не знайдеш. Старі біло-червоні парканчики, тролейбуси Škoda, червоні з жовтим, яскраві вивіски, типу Coca-Cola або щось таке з 90-х. І люди, звісно ж. Здається, зовсім з іншим виразом обличчя, безтурботнішим. Напевно, я це пропускаю через призму свого сприйняття або мені пощастило, що поруч були такі люди.
З часом місто почало розпаковуватись, розкриватись, як бутон півонії, виринали нові місця. Мама возила мене з собою на роботу в лікарню на Святошин. Так я дізнався, що є ще й таке місце в Києві з купою хвойних дерев. З бабусею по татові їздили в школу на Сирець. З бабусею по мамі (душевну історію пані Галини можна прочитати на нашому сайті — ЖК) — в оперний театр, який став для мене, мабуть, четвертим домом. Він дуже закарбувався в пам'яті, може, тому що мало змінився зовні та всередині: усі ці запахи, скрип дощок на підлозі, відчуття оксамиту крісел — дитячі спогади, які миттю переносять у той час. Коли я закінчив школу, що була на Пріорці, з’явилася дорога до університету. Тоді для мене відкрилось КПІ, «Театральна», лівий берег, Солом'янка. Я навчався в Богомольця на медичній психології. Наш виш так влаштований, що кафедри розкидані містом. Це, мабуть, єдиний навчальний заклад, де перерви між парами по 40 хвилин, щоб студенти могли дістатися в потрібне місце.
Коли я працював на Лівобережці, дорогою додому почав досліджувати місто, блукати вуличками, залазити в якісь не дуже показні місцини, проте вони теж є частиною Києва. Так моє уявлення про місто еволюціонувало. Я досі погано знаю лівий берег, але маю до нього вже більше інтересу, більше якогось пієтету з початком вторгнення. Для мене існує географічна карта Києва та карта емоційна. І місця, де я досі не був, але про які дізнався через війну, тепер теж є на тій карті. Мені, наприклад, цікаво побачити наживо найдовший будинок у Києві, він на лівому березі й має понад 20 під'їздів (ідеться про будинок-«півмісяць» на Дарниці — ЖК). Мені цікаво ще глибше дослідити Солом'янський район, у якому живу: навколо Севастопольської площі, іншу частину Чоколівки, навіть ті місця, де я багато разів бував, але не заходив в якийсь двір або не спускався непримітними сходами.
Для мене Київ звучить транспортом: трамваєм, де він досі існує, старими тролейбусами (зараз вони гудуть не так, як колись, я пам'ятаю з дитинства гул тролейбуса №18 за вікном бабусиної квартири), а ще метро під ногами, наприклад у моєму офісі біля Володимирської гірки, коли земля ніби вібрує — незрівнянне відчуття.
Також це шурхіт осіннього листя, стукіт каштанів, які падають з дерев, і, мабуть, гул натовпу. На прогулянці чи дорогою з роботи ти чуєш розмови, відчуваєш, наскільки це велике місто, воно не буває тихим. Місто для мене — це про запах метро, кави й випічки. Влітку, напевно, це запах пилу. Особливо коли квітнуть тополі й літає пух. А також аромат дощу після зливи й така прям морозна свіжість взимку, коли всі інші запахи прибиваються. Чим мені смакує Київ? Точно перепічкою, котлетою по-київськи, київським тортом. А також це про смак страв, які готують у Києві: від борщу десь у «Пузатій хаті» та бабусиних голубців і до якогось суперсмачного бургера на колишній автостанції «Поділ». Палітра смаків Києва дуже барвиста.
Для мене відчувати свою належність до міста — це неодмінно ходити ногами, тому моє життя складається з великої кількості кроків: пагорбами Києва, його схилами, асфальтом, доріжками, парковими алеями, покриттям у приміщенні, де я працюю. Тобто це такий дотик до міста.
ЗМІНИ, ЯКІ ЗБЛИЖУЮТЬ
Я не був поза Києвом довше, ніж місяць. Люди, які переїжджають, переживають зовсім інший досвід, і мені цікаві історії таких знайомих, цікаво в них запитувати: як ти відкриваєш Київ? що тобі подобається в ньому, чому ти тут залишаєшся?
24 лютого я зустрів у Києві. Повномасштабне вторгнення остаточно й назавжди розплющило мені очі на те, що відбувалось 10, 30 і 300 років тому. Я ніколи не мав фанатизму щодо російського, це було радше чимось звичним, такий культурний прошарок, в якому живеш. Гадаю, свідомість у багатьох людей була просто перенасичена цим, як одяг пожежників після гасіння пожежі на четвертому енергоблоці ЧАЕС. Я не виняток.
Коли у 2014 році почалась війна, багато речей почало поступово осипатись, як стара штукатурка. 24 лютого це все просто обвалилось. І в мене залишилось нуль намагання щось узагалі пояснювати чи толерувати. Я повністю перейшов на українську мову і відчув себе дуже щасливим, коли через рік активного користування нею в побуті усвідомив, що нарешті думаю українською. Є великий смуток від того, що це відбулось із таким страшним запізненням, що я втратив багато років, спрямовуючи не туди свою енергію. Я почав досліджувати українських діячів, митців, мені стало цікаво буквально все. Здавалося б, раніше воно теж існувало, цю інформацію ніхто не дістав із сейфа з кодовим замком, вона завжди лежала поряд, але не цікавила. А зараз цікавить. Ми всі перебуваємо на такому собі спектрі усвідомлення того, що відбувається. Я думаю, що мої цінності змінились, сенси, як я собі пояснюю, що я роблю і навіщо, теж. Про минуле життя залишились лише спогади, але емоційної зв'язки з тим відчуттям себе ніби немає.
Змінились мої стосунки з містом, я зрозумів, наскільки я з Києвом спаяний. Пам'ятаю найінтимніший момент із містом десь на початку квітня 2022-го: місто було ще дуже порожнє, але я вже виходив працювати з клієнтами в центрі й повертався додому через вулицю Богдана Хмельницького, день був сонячний і доволі теплий, а надворі — ні душі. А це ж центральна артерія міста, тут не буває порожньо. Одна автівка проїхала повз, здається, волонтерська. Я пам'ятаю, з яким подивом водій на мене глянув, а я на нього. І подумав, що це така близькість із містом, яку не відчуєш у натовпі. Усвідомив, що все, я звідси ні ногою.
Крім того, стерлася різниця, який берег Києва, який район, яка будівля, тому що болить кожне руйнування. Прогулюючись повз Лук'янівку, бачу розбиту будівлю заводу, яка знову ж таки стояла все моє дитинство, і ці біло-червоні цеглинки теж у мене десь у підсвідомості викарбувані. Бачу, що частини вже немає, і таке враження, що з мене теж шматок вирвали. Напевно, якщо говорити про стосунки з містом, то вони стали тіснішими, ще дужче зав'язались у вузол, тільки він не душить, а розставляє все по місцях.
Київ — це одночасно моя велика любов і великий біль.
Я вважаю, що місто понівечили: колись це зробили, звісно, совки, десь доклались німці, дуже приклалися сучасні бізнесмени і київська влада. І коли бачу, що на місці охайних будиночків, які нікому не заважали, тепер скляний монстр, мене накриває страшенний відчай. Тому що я розумію, що навіть якщо ти й прибереш це жахіття (а його не прибереш), то не відновиш те, що там було. У деяких країнах є досвід відбудови повністю, у нас, навпаки, руйнується те, що ще можна оживити й зберегти. Мене вражає недбайливе ставлення до спадщини, до пам'яток, до вільного простору, і людей, які так живуть, я не можу сприймати як жителів Києва.
МАПА ВІДЧУТТІВ ПО-КИЇВСЬКИ
У проєкт «Жителі Києва» я прийшов восени 2023 року, хоча був знайомий із ним уже давно. Побачив оголошення, що потрібні волонтери — фотографи або журналісти, — і вирішив долучитися, адже мені дуже до душі, що робили й зараз робимо в «Жителях». Для мене це ідеальне поєднання любові та поваги до Києва, зацікавленості містом і його людьми та, звісно, потрібних навичок. Хотілося робити все: писати, брати інтерв'ю, робити знімки, — але зупинився на фото.
Зараз я відчуваю належність до спільноти, а це, на мій погляд, найвища з форм організації людей. За цінностями й прагненнями я себе тут відчуваю як удома, серед людей, яким важливі ті ж речі, що й мені. І це, власне, така опора на сьогодні.
Я постійно в процесі обдумування чогось, опрацювання свого досвіду, загалом я людина, більше спрямована, мабуть, у минуле, ніж у майбутнє. Тобто я йду в майбутнє, але з поглядом через плече. Напевно, я часто ностальгую за минулим. Не в контексті, що було краще. Не було краще. Я вважаю, що зараз ми як нація переживаємо чи не найважливіший час. Це важкий і болісний період, але ми постійно дізнаємось щось про себе, відкриваємо нових себе. Мабуть, ця ностальгія більше стосується моїх фізичних та емоційних можливостей у минулому: я міг чимось більше захопитись, щось нове відкрити для себе. На це зараз менше сил. Найближча мені емоційна точка в Києві — це Золоті ворота. Для мене серце міста б'ється ось там, у Золотоворітському сквері, й віддає кров прилеглій вулиці-артерії. Це місце, яке не може набриднути, а якщо я колись скажу протилежне, отже, мене або треба лікувати, або прибульці захопили. Ще я дуже люблю маленький ботанічний сад імені О. Фоміна — місце спокою посеред шуму міста, маю там улюблену лавку. І територію лікарні «Психіатрія» (раніше Київська міська психіатрична лікарня № 1 імені І. П. Павлова, про терапевтичний сад поряд із нею читайте в нашому матеріалі — ЖК), де провів чимало часу в студентські роки на навчанні. Окремо хочу виділити оперний театр, я його добре знаю зсередини, бо часто бував там у дитинстві. Тоді мене мало цікавило, що відбувалось на сцені, зате бігав ярусами й уявляв, що я на «Титаніку», бо інтер'єр чимось схожий.
Звісно, дуже рідний куточок — Лук'янівка, а її серце — сквер Котляревського. Я ходив у садочки неподалік, змалечку гуляв тут на дитячому майданчику, на велосипеді ганяв цими алейками, ходив повз нього в універ, тут пролягав мій маршрут із Куренівки в центр, тут на зупинці виходжу, коли провідую бабусю. Він на перетині моїх доріг, на перетині життєвих ліній та історій. Відчуваю прив'язаність до цього місця, багато спогадів оживають в пам'яті, це дуже моє місце. Близькі мені й Татарка з її старими будиночками, де працював дідусь, і Чоколівка, де зараз живу. Мабуть, вона є найстарішим спальним мікрорайоном Києва, і для мене це оаза чогось домашнього, спокійного, тихого.
Дуже люблю місцевість умовно з Львівської площі до Володимирської гірки (Пейзажна алея, Десятинна вулиця, Володимирська гірка — для мене це один конгломерат, важко їх розʼєднати), особливо галявину біля історичного музею. Якщо хочеться відволіктись, помилуватись Києвом, то саме там.
Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.
Над матеріалом працювали:
Авторка: | Інтерв'юерка та транскрибаторка: |
Олександра Лозовик | Богдана Горбань |
Фотографка: | Редакторка: |
Олександра Дивнич | Анна Пастушина |
Comments