Хочемо познайомити вас із людиною, так би мовити, з-поза кадру, яка читає кожнісінький наш текст і робить його кращим, дбайливо додає посилання на цікаві факти і місця. Наша редакторка Аня вчилася з авторкою проєкту Христиною в одній групі в Інституті журналістики і першою долучилася до команди «Жителів Києва». Якщо спробувати описати її однією фразою, то це були б «сяючі очі» — стільки у ній цікавості до життя. Про мапу Києва у голові, особливість Природничого, сентиментальні спогади часів студентства і багато-багато локацій читайте у нашій історії.
ДИТЯЧИМИ ОЧИМА Я народилася в Одесі. Батьки були студентами, тато вчився в медичному, а мама в Інституті зв’язку. А самі вони обоє з Олександрії, це Кіровоградська область. Вони були однокласниками, мама тата любила ще зі школи, але зустрічатися почали вже в інституті. В Одесі жила зовсім недовго, бо в тата інтернатура починалася, мамі треба було диплом написати, тому вони мене відправили до маминих батьків в Олександрію, і я там жила до двох років. Бабуся була нянею в садочку, і коли я народилася, вона пішла звідти, щоб мене доглядати. Під час розподілу у моїх батьків була можливість переїхати в Переяслав, татове коріння звідси, так вони опинилися на Київщині. Там і мамі давали роботу і гуртожиток, і для тата була робота в лікарні. Мама завагітніла братиком, пішла в декрет, і мене забрали до Переяслава. Я тоді сильно захворіла на запалення легенів, і мене привезли одразу в лікарню. Ганяла там з колясочкою з лялькою по реанімації.
Ми жили в гуртожитку, в нас була однокімнатна квартира у п’ятиповерхівці на 5-му поверсі. Двір у нас був закритий, було і футбольне поле, і пагорб, з якого ми лягали і котилися — такі розваги. Було два будівництва поряд: маленьке і величезне. І ми там лазили, стрибали, по парканах бігали. Поблизу була посадка дерев, ми її називали садом, ходили туди курені робити, картоплю пекти. Дитинство як дитинство. І у бабусі подобалося, тому що в неї багатоквартирний будинок і двір, де друзів було ще більше. Ми з братом знали багато ігор, і всі довкола нас гуртувалися, із сусіднього двору діти збігалися: то в м’яч граємо, то настільний теніс, то доганялки, то козаки-розбійники.
В Олександрії говорять суржиком, майже російською, в Одесі російською. Батьки вчилися в українській гімназії, це була одна-єдина українськомовна школа в місті, і потім, коли вони вступили в інститут, для них це було трошки проблемно, бо термінологія відрізнялася. Батьки заговорили російською і я теж, але в мене ще до школи була українськомовна подруга, і мені так сподобалося, як вона говорить.
Я слухала-слухала, і в шість років, коли у школу йшла, вирішила, що переходжу на українську, це був мій свідомий вибір, а згодом і батьки підтягнулися.
В моєму дитинстві ми з батьками їздили до Києва за покупками: по рюкзак, взуття, джинси. Я знала, що таке ринок на Троєщині, шпалери і все господарське купували на «Юності», бо ж не було «Епіцентрів», нічого такого, тільки на базарах. А крім того, в мене був неправильний прикус, і ми щомісяця їздили до ортодонта в медінститут імені Богомольця. Я лікарів не боюся, бо в мене медична династія по татовій лінії, а оскільки клініка була біля КПІ, то з дитинства люблю КПІ, і як бонус за терплячість тато мене щоразу водив як не в зоопарк (він там через паркан), то у Природничий музей. Я була недотепа: ми завжди починали з першого поверху ходити, де палеонтологія (клас!), геологія (такоє), потім цікаві зоологічні зали, і до 4-го, де ботаніка, доповзала з останніх сил і не мала снаги ті мохи, плауни і покритонасінні роздивлятися — дуже хочеться, а вже просто ніжки не йдуть. Природничий музей був улюбленою точкою Києва, хочу колись повести туди дочку, але з Соломією би зверху донизу йшла. Чекаю тепла, і в зоопарк із нею поїдемо, мабуть, під час реконструкції там щось прикольне зробили.
Із Переяслава до Києва близько, тому ми бували там зі шкільними екскурсіями, сідали в автобус, десь 40 хвилин їзди, і ми там. Те, що я пам’ятаю: в 4-му класі ми їздили в ботсад і він мені дуже сподобався, я з дитинства любила рослини і мені було дуже цікаво, я вислухала всю екскурсію, обходила всю територію, коли всі вже були такі «моро-о-озивка б». І ще, мені здається, в зоопарк нас возили, але він не був для мене новиною, а от планетарій сподобався дуже, астрономією я цікавилася серйозно. Здається, була окрема поїздка, коли ми по центру гуляли. Точно пам’ятаю Михайлівський собор, мені було тоді прикольно подивитися на архітектуру чисто з естетичного погляду, я не релігійна.
Мене дивували жіночки в темному, в довгих спідницях, хустках — чого вони всі такі траурні? — тут так симпатично, золотко виблискує, хрести сяють, дзвони дзвонять, а ті як ворони. Я знала, що таке релігія, що вона ж має дарувати спокій і впевненість тим, кому їх не вистачає. Дворик мені навіть більше сподобався, ніж сам собор. Там росли троянди, кущі гарно пострижені, травичка зелена, альтаночка кована. Парк продовжувався за мурами, можна було вийти у задню браму й потрапити на Володимирську гірку. І я коли вже стала дорослішою, то ходила туди просто погуляти, посидіти, музику послухати, книжку почитати.
МІСТО ЯК 3D-КАРТИНКА
Моя перша самостійна поїздка до Києва, щоб без ніяких потреб, а просто поїхати погуляти, була в 11-му класі. Моя подруга вчилася на першому курсі в КПІ, я приїхала до неї, і поки вона була на парах, чекала її в КПІшному старому корпусі, мені дуже сподобалося: склепінчасті стелі, ледь-ледь блакитне все. Не було потреби кудись поспішати, ніяких чекпоінтів у Києві, ми просто ходили і гуляли. Мені кампус КПІ тоді дуже сподобався, і ця любов не проходить досі. Там дуже круте поєднання, це ідеальне студмістечко, середовище для молодих людей: красиво, цікаво, багато молоді і якесь таке закрите, там дорослих мало, свій світ. І по центру ми трошки гуляли, це інший погляд, одна справа, коли ти ідеш з дорослими чи по якихось справах, а інша — коли гуляєш і ходиш, куди тобі захочеться: у дворик, вуличку, яка арочка!
В мене немає топографічного кретинізму, я без проблем орієнтуюсь, запам’ятовую і уявляю (була б хорошим таксистом, без роботи не лишуся). Мені здається, що тут багато зіграла любов до комп’ютерних ігор — я люблю бродилки і ніколи не клацаю на карту, в «Гаррі Поттері» і так знаю, на якому поверсі куди треба звернути, де та таємничка, яку ще не розгадала, бо не мала відповідних чарів. Багато у що грала, але подобалися якраз ігри, де ходиш і шукаєш якісь закапелки і секрети, тому що в голові зразу складалася 3D-карта, так це працює і з Києвом та іншими реальними містами.
У студенстві я жила на Першотравневому масиві, це трикутничок між Севастопольською площею, Чоколівським бульваром і Повітрофлотським проспектом. А інститут мій був між «Лук’янівською» і «Дорогожичами», і був варіант їхати тролейбусом — от першу частину першого курсу я сідала біля гуртожитку і їхала, тому що в тролейбусі була можливість довчити, дочитати все, що ти не встиг дочитати вночі. А пізніше я почала ходити пішки, і найкоротший спосіб був іти по вулиці Зоологічній, це під стіною зоопарку, потім через КПІ проходити, минати басейн КПІ, потім стежечка маньячна з гаражами, трушна така, біля колії, вийти до Караваєвих Дач, перейти шляхопроводом метрів 50 біля машин, а потім знову можна звертати у вулички.
Я ходила різними способами, але це був улюблений маршрут. Потім довго жила між Палацом «Україна» і «Олімпійською», і щоденні декорації змінилися, локації інтересів змістилися.
Спочатку Київ здавався величезним, Троєщина була іншим світом, куди я в студентські роки практично не добиралася, не було по що, і вона дуже однакова, довго була для мене білою плямою, недослідженою територією, от як на давніх картах позначали «там живуть леви». А все інше було у відносному доступі якщо не від гуртожитку, то від інституту. Я могла іти додому через центр, це кілометрів 8, мабуть, але можна йти, чого ж. Мені подобалося і просто ходити гуляти. Моя на рік старша подруга орієнтувалася краще, знала місцяки цікаві, тому ми іноді ходили подивитися, де є щось круте. Це були часи, коли красивої Пейзажки не було, але там була стежка. Замкова гора, Хоривиця, Щекавиця, до замку Річарда Левове серце можна піднятися сходинками, і на Замкову так само, а можна навпростець схилом. Любила дворики біля «Золотих воріт», але не лише ті, де Ярвал і Рейтарська, а починаючи від бульвару Шевченка, вивчала ці ходи: там десь фонтан у дворі, десь лавочки, оточені самшитом, там дівочий виноград заплітає будинок, там мурал, у різний час туди ходиш і красиво. Дивилася на вулиці, архітектуру, пам’ятки. Єдине, мене ніколи не цікавила історія цих пам’яток, чий будинок, яка його історія, ні, мені цікаві були архітектурні рішення, вікна, меандри, розетки, вітражі.
Найважливішим культурним порталом для мене був театр «ДАХ» Владислава Троїцького, ходила туди практично на всі вистави (улюблені постановки — самого Троїцького та KLIMa), це справжній телепорт у паралельний світ.
Досі фанатію від усіх проєктів Троїцького: «ДахиБрахи», проєкту «Бурса», який переріс у «Гогольфест», Dakh Daughters, Nova Opera. В «Ліру» ходила, вперше ми туди попали з подругами на «Землю» Олександра Довженка, а раніше, в Переяславі, у мене не було доступу до старого кінематографу. Відвідувала різні концерти, кінопокази та презентації, фестивалі та виставки. Я часто ходила по мистецьких галереях, стежила, які відкриваються нові експозиції, або просто так час від часу заходила. На Андріївському їх було багато, на Січових стрільців теж, на Рейтарській, і в PinchukArtCentre та Малу галерею Мистецького Арсеналу ходила. А потім, коли Мистецький Арсенал відновили і там був Великий Скульптурний Салон — вааау, шик. Єдине, що я пропустила і досі дуже жалкую — в ботсаду був Kyiv Sculpture Project, і там виставляли скульптуру «Будинок знань» Жауме Пленси. Не знаю, як воно мимо пройшло. Мабуть, мене якраз не було в Києві.
А ще були походи по книжки. Тоді мережа «Книгарня Є» ще навіть не відкрилася, може, перша якраз з’явилася на Лисенка, і то був період «Літери», «Букви», «Сяйва», «Академкниги», «Наукової думки», Петрівки. Походи на Петрівку, знайти там щось! О, «Непрості» — та ти що, джекпот. У нас там була одна точка з класними книжками сучасної української літератури, і там дядько привозив таке! «Перверзія», «Воццек», «Квітослава» — ну шикардос! «Острів Крк» Іздрика. Кому він треба? А мені треба. І от ми таке всяке там скуповували. Потім Петрівка занепала, але в букіністичних рядах я якось знайшла артбук художника-перформера Влодка Кауфмана «Гра в гру» за 50 грн, а це лімітоване видання.
Бібліотеки раніше були дуже занудні, зараз стежу за їхнім переформатуванням, і безмежно радію.
Для навчання мені вистачало бібліотеки в інституті, в нас там було все необхідне. Бібліотека Вернадського — окрема історія: на оформлення перепустки туди йде кілька годин, коли замовляєш книжки, знов чекаєш їх досить довго. Легше стало, коли відкрила для себе читальний зал, там я знайшла підбірку мого тоді улюбленого науково-популярного журналу «Країна знань», який КПІшники випускали, мені дідусь його передплачував, але там було більше випусків, і от поки чекала замовлені книжки, встигала перечитати купу всього з фізики, хімії, біології, психології. А ще у Вернадці мені сподобалася стеля у читальному залі: там такі круглі отвори, через які проходить денне світло.
У КПІ класна бібліотека — все, що я не могла дістати-купити, подруга там брала. А ще обмінювалися книжками, буккросили, використовували всі можливості.
Я цього року перечитувала роман «Місто» і зрозуміла, що коли читала вперше, він не заграв мені всіма барвами, а зараз накладала текст на київську топографію, і він став об’ємнішим. Така ж історія з «Дівчиною з ведмедиком», і так само з поезією. Тепер, коли добре знаю місто, все сприймається інакше, іноді за ніби як неочевидні гачки чіпляєшся, а потім розумієш, що це про реальні місця.
Київ на старих фотографіях не завжди впізнаю, бо помінялися дерева, а на сучасних — так. І в кліпах впізнаю локації, навіть коли попадаються недобудовані будівлі, які вже зараз завершені. Крематорій класно виглядає, зараз там накладені спогади дуже гіркі, а раніше мені подобалося, як авангардно він виглядає. А ще гарно, коли в ботсаду десь в оранжереях чи на території відео знімають. У кліпі «Лайм» гурту Latexfauna класно поєднали: тут тобі Позняки, тут тобі дах Будинку Торгівлі, тут оранжерея. Іноді знімають на ВДНГ у корпусах Шевченка, є кілька кліпів в одному й тому самому місці з тими ж колонами, але зовсім по-різному виглядає, а ми там вступні іспити складали. Мости одразу впізнаються. Насправді мені будь-які міста Європи, де я вже побувала, приємно бачити у кліпах. Я ж коли подорожую, об’ємна мапа тамтешніх міст також утворюється. О, це шматочок Дрездена, а це в Мілані знято…
PROS AND CONS
У Києві мало зелених зон, де затишно, як на Пейзажці. Здавалось би, бульвар Шевченка зелений, але ж некомфортний, прохідний. Там ці лавки стоять одна навпроти одної, а за спиною машини їздять, навіть посидіти книжку почитати незручно. А от на початку вулиці Антоновича бульварчик — приємний, він розташований трохи вище, ніж дорога, і там класно. І є прекрасні маленькі сквери: Поліцейський садок, скверик біля театру Івана Франка, сквер київських інтелігентів. Є вали госпітального укріплення Київської фортеці (одне з дуже улюблених місць для зустрічі заходу сонця), є залишки київської цитаделі — земляний вал біля Мистецького Арсеналу. А ще малий ботсад і великий ботсад.
Мені в Києві не вистачає, мабуть, зручного сполучення між класними точками, щоб пройти прогулятися, бо є оці класні старі райони Липки, Старе місто, Верхнє місто, Кудрявець, Поділ (плюс оновлені Гончарі, Дегтярі та Кожум’яки), Клов, Печерськ, Берестове, Довга Нива, Татарка, оці всі прекрасні вулиці, як Шовковична, Лютеранська, Круглоуніверситетська, Заньковецької, Костьольна, Гончара, Цитадельна, йдеш ними і все класно, а потім — хопа! — впираєшся у великий бульвар чи проспект, і магія розвіюється. Київ багато в чому для машин, не вистачає пішохідних маршрутів, незапаркованих тротуарів.
Якщо у старіших районах є маленькі вулички, де ти себе комфортно почуваєш і переходиш так, як тобі зручно, то в новіших уже не вдається бути в тиші, а є потреба сховатися, йти неочевидними доріжками, щоб почуватися більш захищено.
У Києві багато цікавих місць — різних закладів із різними концепціями, не тільки поїсти-попити, а це ще й культурні локації, це і магазини прикольні з флористикою, декором, освітленням, навіть стильні офіси. Мені здається, що Київ стає кращим через розмаїття. Багато маленьких бізнесів прагнуть зробити щось цікаве, є диверсифікація: хочеш щось, і в тебе є кілька варіантів, де це отримати.
Я б не сказала. що мене дуже дратують забудови, хіба деякі, що, як пломби, вискакують там, де їх би не повинно бути, як «Хілтон» біля ботсаду — дурацька конструкція. Але разом із тим багато районів ревіталізуються, і це круто. Років 15 тому в Києві було багато пустирів, сірих, закинутих, на яких тільки собаки вили і перекотиполе ганяло, а зараз там житлові квартали, і це ж класно, хай люди собі живуть, чом би й ні. Або з’являються концертні, фестивальні майданчики, як-от G13 на склотарному заводі, чи, наприклад, «Чернігівська» та «Лісова» ніколи не були привабливими, але у приміщенні шовкового комбінату виник Арт-завод Платформа — нове місце тяжіння. Ще в цей ряд: мені дуже подобається будівля Річпорту, і коли її відкрили роки чотири тому, там була виставка, з’явився доступ всередину, можна було побачити це монументальне мистецтво. Так, там бургери і кальян, але тепер туди можна зайти і класно, що воно не стоїть пусткою, не руйнується.
Чи Kyiv Food Market у заводі «Арсенал» — теж будівля офігеннєйша, мені так хотілося туди потрапити, коли воно було напівживе, а тепер уже можна. Або, наприклад, офіс моєї компанії розташовувався деякий час у круглій башті номер 4, це одна з частин комплексу Київської фортеці. Ця вежа була в жахливенному стані, а її відбудували, зробили там офісні приміщення, зберігши товсті стіни, арки, склепіння, всю цю красу. Ти туди заходиш, і це не чергова офісна висотка, а красиве приміщення з історією, в якому хочеться перебувати. Мені здається, майбутнє за відновленням, і будівництво класне, коли воно перевідкриває занедбані місця.
Київ — столиця, він буде рости, ці процеси не спинити. І є тут виснажені панельки чи хрущовки, які можна знести і створити нове, а є, наприклад, сталінки, так, вони часто в занедбаному стані: штукатурка опадає, тріщини, — хоча самі будинки дуже красиві, з дерев’яними галереями, гарними балконами, орнаментами, арками, терасами з колонадами, вони ж усі такі різні, всі круті. Вони розкидані по Дарниці, ДВРЗ, Печерську й Відрадному і, причесані, можуть стати перлинками, маршмеловками Києва.
ПРОЄКТ ПРО ЛЮДЕЙ
Колись давним-давно Крістюша (Христина Кулаковська, авторка проєкту «Жителі Києва» — ЖК) їздила у США, й у Нью-Йорку побувала, і цей досвід на неї вплинув, бо ж так багато цікавих людей на вулицях. Тож вона вирішила таких людей у Києві фотографувати, розпитувати, робити коротенькі історії-інтерв’ю. Проєкт «Жителі Києва» вийшов добрий, хороший, людиноцентричний. Спочатку я його просто читала для задоволення, а якщо десь траплялися помилки, то писала їй про них. Тоді Христинка ще була російськомовна, тільки-тільки переходила на українську, і з деякими деталями їй було складнувато, тож я іноді допомагала — вичитувала тексти.
Мені було цікаво, тому що коли через об’єктив дивишся на людей, вони виглядають трошки інакше, а ще якщо тобі історію розкажуть, ммм. А розказували справді цікаві речі, розмови були інтимні, душевні, недовгі, спогади про дитинство, якісь спалахи.
Із часом проєкт розрісся, історії стали довшими, потім сайт з’явився, але навіть у форматі фейсбучних мініісторій було дуже круто. А от що досі незмінне — це пізнавальне хобі / радісне волонтерство. Я іноді своєму тімліду скидаю посилання на наших героїв, і він каже, що дуже прикольно читати про таких цікавих людей, з якими б у житті ніколи не перетнувся, такі дивакуватості й глибини.
Маю улюблених героїв: Олексій Коваленко дуже класний — це і через мою любов до ботаніки, і через його любов до ботаніки. Мені дуже сподобався Сергій Гоголь, біолог в Антарктиді, хороший дядько, просто ведмежулька. Класна історія була у мого друга Вови Поліщука, який зараз став військовим. Про Володимира з дуету Interesni Kazki теж цікаво було читати, бо він творив мурали задовго до того, як це стало мейнстрімом, і я їх тоді навмисне розшукувала по Києву. Такаші крутий, Френсіс. Іноземців узагалі цікаво розкривати, дізнаватися, як вони сприймають нас. Щодо волонтерів цікаво, що ними рухає, тут крута історія Маші Назарової — вона неймовірна дівчина, а ще хлопець, який тварин рятує, із Animal Rescue. Я дуже здивувалася, що Христя наважилася піти до Нати Жижченко, вона дуже класна в роботі, й у спілкуванні, виявляється, теж. Ще мені подобається давня історія про пенсіонерку пані Валентину. Вона втратила чоловіка в аварії і в тій аварії дуже постраждав їхній син, вона його потім лікувала.
В контексті наших історій, мені дуже цікаво, як вони перетинаються. Якісь такі перехресні посилання у нас виходять: творці «Київського сухого варення» розказують про упаковку із трикутниками Нарбута, а потім від каштанознавця Данила дізнаємося, що це фрактал поляка Серпінського. А ще так відкриваю нові локації, наприклад, їдальню біля суднобудівного заводу чи колишні громадські фруктові сади на Печерську. Або я ніколи особливо не мала пієтету до золотоворітського району, так, будинки класні, дворики, але не було в мене відчуття, що там серце Києва стукотить, але останнім часом герої постійно згадують цей район.
ІСПИТОВИЙ ЧАС Одразу після народження доні 3,5 роки тому ми з чоловіком перебралися з Києва до мами в Переяслав, тут приватний будинок, газони, квіти, річка поряд — комфортно з малям. Думали, їдемо ненадовго, але бахнув ковід, а потім от війна.
24 лютого ми відлипали від новин, які просто на голову не налазили, тільки щоб погратися з донькою. Ми були готові до наступу, але з масштабами прогадали. 25 лютого чоловік відвіз нас із малою до своїх батьків на Вінниччину, сам пішов у військо. Тож минулу весну ми перебули там, а влітку повернулися в Переяслав, нам пощастило — було куди вертатися: росіяни не дійшли до нас кілометрів 30, будинок цілий, усе нормально. Поки чоловік воював на Донеччині, ми городчиком і садом займалися, купували книжки і деякі навіть читали, малеча освоїла триколісний велосипед, а ще малювання крейдою і паличкою в пилюці — мали такі прості розваги.
За кордон не виїжджали навмисно, щоб бути ближче до чоловіка, бачитися за кожної наймешої нагоди, і я волію залишатися в Україні, робити свій невеличкий внесок у економіку, не випадати з контекстів і просто далі вростати тут, вперто вростати тут.
Чоловік знову збирається у пекельну точку, тривожуся за нього, а на додачу виникла чергова проблема з будівництвом нашої довгоочікуваної квартири у Києві, землю повернули у власність міста, а ми і ще 1500 таких самих сімей-інвесторів не знаємо, чи буде в нас житло. Це мав бути наш перший власний дім, ми і мріяли, і довго до нього йшли. Але що ж, буде як буде, аби чоловік повернувся, а вкорінимося де прийдеться. Життя вже рік стоїть на паузі, наперед нічого не загадую, планувати не беруся. Просто тримаюся на плаву.
Коли почалася велика війна, «Жителі…» стали безпечним сховком — у зовнішній реальності все погано, світ починає валитися, не знаєш, що буде далі, але є люди, які роблять круті речі, які мислять класно, хочеться їх у цьому якось підтримати, принаймні їхню думку поширити, почути їх, дати розказати свою історію.
УЛЮБЛЕНІ МІСЦЯ
Я вчилася в другу зміну, завдання для інституту робила вночі, а потім ранок вільний до двох годин, можна і ходити, і читати, книжка завжди була з собою, ти йдеш-ідеш, втомився і сів почитав. У дорослому житті змінився графік, але звичка мати книжку і ковтати літери будь-де залишилася. Так з’явилися улюблені місця для читання по всьому місту: ботсад імені Фоміна, початок вулиці Антоновича (бульварчик, який згадував критик Євгеній Стасіневич), Поліцейський садок (майже навпроти костелу Миколая, на вулиці Федорова), Володимирська гірка. Ще несподіване місце, яке для мене довгий час було невідомим, — Аскольдова могила. Дуже круте, там людей немає від слова взагалі, асфальтовані доріжки поросли мохом, настільки безлюдно.
А ще є класне місце поблизу, в нижній частині парку Вічної Слави, — дитячий майданчик, захований від усіх, топ місце для читання книг: сонячно, тепленько, кущики всякі, щось цвіте. Іще мені подобається на Поштовій площі, тільки не праворуч у напрямку Пішохідного мосту, де всі тусуються і бургери їдять, а лівіше, в бік «АртПричалу», де широка набережна. Там мало людей гуляє, тому що лавочок немає, але можна собі зручно стати біля перила. І хоч за спиною машини їздять, бо це в проміжку між річкою і Набережно-Хрещатицькою вулицею з активним трафіком, там чомусь класно.
Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.
Над матеріалом працювали:
Фотографиня: | Редакторка: |
Олександра Онопрієнко | Анна Пастушина |
Авторка, інтерв'юерка та транскрибаторка: | |
Софія Котович | |
Comments