Андрій Маргосян викладає дітям музичне і театральне мистецтво, а у вільний час створює вистави про українських постатей минулого, які заслуговують на голос і статус «наші». Зокрема киянам зрезонував нещодавній емоційний спектакль-присвята «Симоненко», а зараз під акомпанемент «Щедрика» розлітаються квитки на подію «Леонтович».
Ми зустрілись із нашим героєм в оселі родини Косачів, де жила його улюблена Леся Українка, — у самому серці міста, де так гостро відчувається час. За вікном — гул машин і тролейбусів, на стінах — фотографії й дзеркала, яким понад 100 років. Запрошуємо почитати бесіду про столичну ідентичність, пам’ять і Київ у семи тисячах світлин.
ЛИСТИ, ЩО ПАХНУТЬ ЗОВ’ЯЛИМИ ТРОЯНДАМИ
Я виріс на Житомирщині. І, звісно ж, мене вабили люди, які теж народились у цих місцях. Леся — одна з них. У нас у родині культивувалися згадки про Лесю, ми берегли спогади, і тому мені змалечку було цікаво досліджувати її шлях. Багато для мене було закрито через обмежену зросійщену шкільну програму (вже навіть за незалежної України з програми вилучили «Бояриню», наприклад), тому я хапав усе, що міг — у бібліотеках, вдома, загалом будь-де поза школою. Я взагалі думаю, що шкільна програма — це стратегічний об’єкт, куди Москва цілить уже багато років, а ми недооцінюємо небезпеку. У мене досі біля ліжка лежить зібрання листів Лесі, і я їх періодично перечитую. Там вона досить жива, і мені це подобається. Можу гортати з десяток разів і щоразу знаходжу для себе щось нове, якусь відповідь. Це пафосно звучить, проте вона навчила мене більше, ніж нині живі.
Ще у школі я почав займатися музикою, ходив на вокальні студії. Коли переїхав до Житомира навчатись, то обрав не академічний хор, а народний, бо я на тому зростав, це мені дуже близько. Моя бабуся була професійною співачкою, вона одягала вишиванку й співала на весіллях українських пісень — як протест у той період, коли все українське було під забороною. І прабабуся теж співала. Її історія дуже страшна: совєти розстріляли всю сім’ю, від малого до старого, бо вони носили їжу українським партизанам. У родині про неї завжди згадують як про знахарку, ніби вона щось таке містичне знала, що її захистило тоді й жива лишилась. Але я собі зараз думаю, що це було спеціально зроблено: вони хотіли знищити її морально — що може бути гірше, коли всю твою родину вбивають, а тебе залишають жити з цим.
Чотири роки я провчився на диригента народного хору. У мене був прекрасний керівник — Мирон Грицевич. Він дружив з Анатолієм Авдієвським — головним диригентом і керівником народного хору імені Г. Верьовки. Це неймовірна людина, він зберіг цілий пласт української культури. Наприклад, ми могли ніколи не почути пісні «Цвіте терен», якби не ці люди, що свого часу ховали бобіни із записами на квартирах. Мені дуже пощастило їх знати, мати можливість спостерігати за тим, як Авдієвський, наприклад, працює з хором, це дуже цінно.
В ШИРОКІМ ПРОСТОРІ ГУБИЛОСЯ ОКО
З Києвом мене познайомила мама. Вона 27 років пропрацювала на залізниці, час від часу їздила у відрядження й мене брала з собою. І це була фантастика!
Люди, будинки, простір — в дитинстві мені все в Києві видавалось якимось космічним, найкрасивішим, найсмачнішим. Ніби це весь Всесвіт.
Та я і зараз так думаю! Коли вперше побачив Батьківщину-мати, то був такий сплеск емоцій, я не розумів, як це — статуя Свободи насправді в Києві?
Київ завжди був дитячою мрією, і через Лесю зокрема: тут жила та, ким я захоплююся, надихаюся енергією, яку вона запустила більше ніж 100 років тому. Я люблю її Київ. Леся багато писала про це місто, мала багато київських адрес, на жаль, деякі з них уже втрачені, як-от будинок київського дворянського зібрання (зруйнований 1976 року, на місці старої будівлі нині — Будинок профспілок — ЖК) — культурний осередок, де свого часу збиралася українська інтелігенція, де Леся читала свої реферати, де зробили останні фотознімки Тараса Шевченка.
У мій перший візит до Києва ми їхали на потязі. Пам’ятаю, що я дуже готувався: одягнув найкраще, що було в гардеробі, кілька ночей не спав — я дуже емоційний, уявляв собі цю поїздку і Київ. А потім ці об’єми — вони мене заворожили. Ми тоді мали стандартну культурну програму: «Арсенальна», Золоті ворота, Хрещатик, Майдан. В наступні рази інколи гостювали в родичів, які жили на 16 поверсі, то я виходив на балкон, дивився й думав собі, що ось воно, моє місто.
Коли вже після навчання я переїхав до Києва, то оселився на лівому березі, біля метро «Лісова». То, звісно, був контраст із пам’ятним містом з дитинства. Але вирішив тоді, що потрібно пізнати Київ і спробувати зрозуміти з різних сторін. Я пожив практично в усіх районах і з кожного закапелка маю спогади. 10 років тому я сприймав усе навколо як даність, та інколи підіймав голову: ого, яка гарна будівля, треба про неї більше дізнатись — так і взявся досліджувати. З часом почав звертати увагу на ці потворні балкони, вивіски, які закривають половину історичної забудови, як ракові пухлини. І сьогодні мені хочеться щось робити для міста, берегти його, особливо те, що несе історії людей, адже коли знищують будівлю, то стирають і пам’ять про людей, котрі були частиною цієї історії. Можна багато чого переповісти, проте по-справжньому відчути й уявити контекст без архітектури дуже складно. Зараз дуже просто знести будівлю, якій 200 років, і не зазнати покарання.
Мені страшно уявити, що відчувають люди, котрі в Києві народились і пам’ятають його іншим, як їм боляче бачити, що місто руйнують просто на очах, ще й так підло, під прикриттям реконструкції. Ідентичність столиці стирається, а так хочеться її вберегти.
Водночас стається багато і хороших змін, зокрема у сприйнятті й бажанні дізнаватись нове: якщо ще кілька років тому, почувши про Домонтовича, я би подумав, що йдеться про Леонтовича, просто прізвище поплутали, то зараз фіксую такі речі й дізнаюся більше. І впевнений: це не лише моя історія. Як приклад — черги на виставку про Аллу Горську в Українському домі цієї весни.
ХОТІЛА Б Я ПІСНЕЮ СТАТИ, У СЮЮ ХВИЛИНУ ЯСНУ
Зараз я викладаю дітям музичне мистецтво, і це мій спосіб донести їм важливе. Якось проводив у школі тестування на знання українських символів, від молодших і до старших класів, і практично ніхто не міг назвати авторів нашого гімну. Це мене налякало. У багатьох школах з викладанням українською діти на перервах все одно на російську переходять, ця проблема комплексна, проте я можу заходити до них через класну українську музику, щоб вони не слухали російське, а мали альтернативу. Шкільна програма з музики здебільшого неактуальна й застаріла, і я наповнюю її найкращими зразками нашої музики, намагаюся дати максимально широкий спектр, за потреби раджуся з музичними критиками. Починаємо ми з гурту «Один в каное», дітям дуже заходить пісня «Човен» — тут і красива якісна музика, і поезія Івана Франка, щось вона в них пробуджує, зацікавлює українським. Потихеньку рухаємося далі: «ДахаБраха», Катя Chilly, зразки 90-х, коли народжувалась якісна українська музика, яка досі звучить класно. У старших класах обговорюємо, кому яка музика подобається, і я собі аналізую відповіді, ставлю в голові примітки, кому що слід порадити послухати, щоб зацікавити або надихнути.
У мене програма побудована на українських інструментах, народних і класичних, їх так багато, і чимало не досліджених ще. Учні знають, наприклад, про наш прототип скрипки, яка з’явилась навіть раніше, — гудок, що наші гуслі — це прапрадід струнних щипкових інструментів, а в «Стефанії» Kalush Orchestra грають не на сопілці, а на телинці. На жаль, у школах досі зустрічаються програми за Чайковським чи там «русскіє народниє пєсні», та я навчаю дітей, що це не ок. І коли на інших заняттях вони відмовляються грати Чайковського, а хочуть Лисенка, то мені часто кажуть, що мої діти «незручні». А мені подобається, що вони «незручні», що вони тепер більше усвідомлюють, бо до мене російські болота мали доступ якраз через музику.
ВІСТЬ ЛЮДЯМ ПОДАЮТЬ КАЙДАНИ ГОЛОСНІ
У період, коли я жадібно почав досліджувати українську культуру, то відвідував багато лекцій і тематичних подій. Якось на такій зустрічі про Ольгу Кобилянську помітив, що навколо люди або в телефонах, або вже засинають, хоча дослідниця дуже цікаво розповідала про різні віхи життя Ольги. І я собі уявив, що якби у момент, де йшлося про страви, які письменниця полюбляла готувати, вийшла б до нас Ольга зі своєю випічкою, от тоді б усі прокинулись!
Я зрозумів, що треба оживити, треба зробити з видатних українських постатей людей.
Це таке моє першочергове завдання — достукуватися до людей через історії, з запахами, звуками, максимально об’ємно, щоб побудувати цілісну картинку. Так народилась перша вистава від «Наші» — про Лесю Українку. Зараз я планую її оновити під новим цікавим кутом — зробити розповідь від імені найменшої сестри Лесі Ізидори.
Загалом для створення історії мені важливі три речі. Перше — це людина, чию історію ми хочемо розповісти. Якщо чесно, до вибору героїв ставлюся доволі імпульсивно. Наш проєкт має феміністичну складову: багато в нашій історії є жіночих постатей, які формували Україну, проте наразі забуті або знецінені, а для мене важлива рівноцінність. На відміну від поширеної в театрах практики, ми озвучуємо вистави жіночим голосом, інколи навіть внутрішні чоловічі голоси. Серед вистав, які вже відбулись, — про Лесю, Людмилу Старицьку-Черняхівську, Миколу Леонтовича та Василя Симоненка. Наразі працюю над історією Любові Панченко — неймовірної модельєрки та художниці, пам’ять про яку дуже хочеться повернути. Загалом мені важливо піднімати тих героїв, які є символами, які боролися за Україну і яких знищила росія. Щоб показати людям, що хороші росіяни ніколи не існували, це системна історія, що повторюється століттями.
Другий елемент — місце проведення: намагаюсь обирати простір, пов’язаний із життям героя або в якомусь сенсі важливий у цій історії. Також хочеться формувати творчий осередок людей, показувати різні місця, оживляти їх історіями тих, хто колись тут бував або жив. І третє — це однозначно допомога хлопцям і дівчатам, які нас захищають. 50% зібраних коштів ми завжди віддаємо Силам оборони, бо таким був замисел проєкту — допомагати тим, хто допомагає нам творити, дає можливість щось робити.
На підготовку однієї вистави йде близько року. Я працюю в музеях, з архівами, збереженими матеріалами, спілкуюся з дослідниками. Якщо є місце, де можна щось почерпнути, як-от Черкаси в історії з Симоненком, обов’язково туди їду. А буває, що майже нічого не лишилося, навіть могили, як у Людмили Старицької-Черняхівської. Про неї дуже мало матеріалів, навіть листування з Лесею підчистили, щоб їхню дружбу стерти або піддати сумніву.
Окрім вистав, започатковую формат тематичних квартирників «Слово крізь час». Хочеться таким чином збирати своє середовище, сучасний клуб творчої молоді, де кожен може висловитись, проявитися і його почують. Ми наразі провели один благодійний квартирник до дня народження проєкту «Наші», будемо продовжувати. Хочу залишити формат, коли ми чуємо класику, сучасних авторів, щось обов’язково покласти на музику. Таке от завдання — збирати однодумців і творити разом.
ХОЧУ ДИХАТЬ ВОГНЕМ, ХОЧУ ЖИТИ ТВОЄЮ ВЕСНОЮ
Я люблю бувати на Байковому кладовищі, зокрема навідуюсь до Лесі. Спочатку це було зовсім непросто: ще кілька років тому могила була занедбана, через дорогу від центральної алеї, де поховано більшість видатних постатей, ще й із табличкою російською мовою (табличку закрили гранітною плитою на вимогу активних киян лише у 2023 році — ЖК). Зараз про неї добре дбають, і там я дійсно багато сили черпаю. Люблю район Золотих воріт — можу годинами блукати, він мені не набридає. Особливо коли обдумую нову виставу, коли потрібно все скласти в голові, то зазвичай довго гуляю вуличками. Ще одне місце, де відчуваю особливе натхнення, — біля Шевченка. Історично це місце об’єднує людей — тут завжди збиралась творча молодь, студенти, хто не приймав несправедливості. А ще дуже закликаю людей відвідувати Український Парнас (Музей видатних діячів української культури — комплекс, що об’єднує меморіальні садиби родин Косачів, Михайла Старицького та Миколи Лисенка за адресою вул. Саксаганського, 93—97, про які тепло згадує літературний критик Євгеній Стасіневич — ЖК). Це унікальне місце — осередок трьох родин, які й сформували український Київ. Тим, що сьогодні ми спілкуємося українською, маємо книжки українською, пишемо українську музику, я їм завдячую. І ці люди жили тут, це особливе місце.
Як музикант, я прислуховуюсь до звуків навколо, тому Київ для мене звучить як море. Вирізняється скрипка та гітара вуличних музикантів, гуркіт метро та кавомашин, цокотіння підборів, дзвони на Михайлівській та Контрактовій (послухати звуки міста можна в історії звукорежисера Павла Літовкіна — ЖК).
Київ мого дитинства починався з вокзалу, досі люблю його запах, це про якісь глибокі світлі спогади. Згадується й запах старовинних будинків, свіжої випічки та кави, цвіту липи й бузку. А ще Київ пахне домом. Це унікальна сукупність різних запахів, які особливо гостро відчуваються, коли виїжджаєш, а потім повертаєшся.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, я жив на «Палаці “Україна”». І саме там, гуляючи порожніми вулицями, зрозумів, наскільки люблю це місто. Це моє місто, і я відчуваю, що маю бути тут. Деякі місця по-новому для себе відкривав, як ніколи жадібно ковтав архітектурні споруди — передусім через страх, що їх можуть знищити, як вони до того робили, стирали з пам’яті й фізично символи столичності, все зачищали. У мене на телефоні сім тисяч фотографій за той період! Я тоді для себе відкрив у якомусь сенсі новий Київ, з якого нікуди не хочу їхати, де хочу жити й творити.
Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.
Над матеріалом працювали:
Авторка та інтерв'юерка: | Транскрибаторка: |
Саша Лозовик | Тоня Смирнова |
Фотограф: | Редакторка: |
Антон Єрмолаєв | Анна Пастушина |
Commentaires