Вранці 26 червня 2022 року російські ракети влучили в багатоповерхівку поблизу станції метро «Лук’янівська». Це вже друге влучання по житловому комплексу «Львівський квартал», перший раз стався 28 квітня. В обох випадках загинули і були поранені люди.
ЖК «Львівський квартал» знаходиться на вулиці Глибочицькій у Шевченківському районі Києва, мікрорайон Татарка. Це сім багатоповерхових будинків, які були введені в експлуатацію з 2018 по 2021 рік.
Ми знайшли пару, яка була в момент авіаударів у своїй квартирі у ЖК «Львівський квартал», та вдячні їм, що вони поділилися своїм досвідом пережитого вранці 26 червня, відчуттям особистої безпеки та думками про Київ загалом.
Віка: Ми купили цю квартиру 2018-го, ремонт робили самостійно, чоловік зі свекром, так класно ніхто би не зробив. Мали переїжджати сюди 25 чи 26 лютого 2022, а заїхали в середині квітня. Я до кінця не вірила, що станеться повномасштабне вторгнення, але зняла свої кошти, обміняла їх на валюту, Максим був у відрядженні, але встиг повернутися.
Максим: У нас уже був договір із перевізником. І хоча тут було багато недороблено, ми вже просто не могли бути на орендованій страшній квартирі. Хотіли жити з нашим улюбленим собакою і не звітувати ні перед ким, це —свобода. Я багато років тому пішов із батьківського дому і тинявся по зйомних квартирах.
Будівлі заводу візуально мені подобалися. Ми якось навіть сперечалися, на яку сторону краще виходили б наші вікна: на інший житловий будинок чи на завод. Наші вікна виходять у двір, але я замріяно дивився в бік цього заводу. Частину його приміщень, мабуть, здавали в оренду, це давало надію, що тут може бути якийсь реноваційний артпростір типу львівської «Фабрики повидла», франківського «Промприладу» чи як артзавод «Платформа» на метро «Лісова».
Віка: 24 лютого ми прийшли сюди, бо звідси ближче до метро, відчули, що тут безпечніше. Зателефонували мої батьки і запропонували нам їхати на дачу, ми були там разом до середини квітня. Це Київська область, але там безпечно.
Я — киянка, культурна менеджерка і грантова менеджерка у Гете-інституті. Ми з Максимом разом років вісім. Це перша спільна квартира. Жили в орендованій у цьому ж районі — на Лук’янівці, він нам подобається. Як на мене, він камерний, Львівська площа поряд, Поділ поряд — усе поряд, але тут більш тихе, спокійне місце.
Максим: Я з міста Червонограда (Львівська область — ред.). У Києві живу більш ніж п’ятнадцять років. У мене виходить «історична спіраль»: коли я приїхав до Києва, першу роботу знайшов на вулиці Мельникова (тепер Юрія Іллєнка — ред.), біля трикутного парку (парку Котляревського — ред.). І випадково сталося так, що ми там поряд і поселилися.
Я співзасновник громадської організації «Лабораторія цифрової безпеки». Ми допомагаємо українським активістам, журналістам та правозахисникам протистояти російським кібератакам.
День удару
Максим: Це був вихідний день. У нас рідко вихідні бувають, я ще так розізлився на окупантів, думаю: «Боже, ну одну ніч хоча б виспатися!». Я планував десь до одинадцятої години дня спати. Перший вибух був доволі глухий, десь іздалеку. Мені здалося, я голосно закричав, напевно, від адреналіну, і ми побігли у ванну.
Віка: Був ранок, 6:23, як показували камери внизу. Ми умовно кажемо, що нас врятував собака. Скоріше, мобілізував. Він останнім часом спав із нами, вовтузився і зазвичай до мене тулився, а цього разу приліз до Максима під пахву і захропів. І Максим мене розбудив подивитися, як це мило. У цей момент ми почули перший вибух. Не сумнівалися, що наступний буде в нас, тому що поряд уже влучали. Балкон був відкритий, і переляканий собака побіг туди. Ми почали кричати: «Ти що, здурів!?». Схопилися і за секунду побігли у ванну.
Коли залетіли у ванну, стався другий вибух. Впали на підлогу, навіть ще синці залишилися, накрили собаку собою.
Це було як стократний грім. І було чути, як розлітаються вікна. Я зараз дуже погано витримую грім, хоч ніколи його не боялася.
Максим: Я першу добу не міг позбутися цього звуку. Таке відчуття, ніби ти записав його на щось і весь час прослуховуєш: свист, неповторний і жахливий, після цього — затишшя… удар.
Ти перебуваєш у ситуації, де нічого не контролюєш, ні на що не впливаєш. Ти розумієш, що ці всі стіни — умовність. Ми спробували вибігти в коридор під’їзду, відкриваю двері і бачу, що все в пилюці, другі вхідні двері вибило, цегла на підлозі. Ми повернулися у ванну. Я побіг узяти якісь речі, хотілося як мінімум захистити ноги, бо були звуки, як сиплеться розбите скло. Я вибіг, почув цей характерний свист, побіг знову у ванну. Це був третій удар. Мені здається, у дитячий садок — це перший удар, два були в будинок і останній — у завод.
Віка: Ми з собакою були у ванній, Максим біжить назад, не встигає забігти, зачиняє нас, ніби хоче захистити, хоч двері скляні, і падає біля старої пралки.
Максим: Відчув ударну хвилю по потилиці, по спині, збило з ніг. Я взагалі здивований, як вікна вціліли, стара пральна машинка аж розвернулася, вона важить 62 кілограми, я сам її підняти не можу. Ми вирішили чекати, я написав колегам, що тут відбувається, аби вони були готові якось реагувати у разі чого.
Віка: Потім ми спустилися сходами, побачили, що ліфтові шахти вивернуті.
Максим: Ми коли перед останнім ударом забігли в кімнату взяти документи, з вікна побачили, що вже прибули патрулі, були воєнізовані люди. Я здивувався, що вони так швидко приїхали. Ми вийшли з під’їзду, через недобудову не було переходу в паркінг, вони допомогли нам та іншим людям перейти.
Віка: Ми стояли там якийсь час і дивилися, як палає наш будинок.
Максим: Багато людей не хотіли йти далі, стояли й спостерігали, бо у перші хвилини це не вкладається в голові: стільки вкладених сил, і воно зараз згорить. Хоча б побачити, згоріло чи не згоріло, щоб знати, як діяти далі.
Віка: Ми чекали в паркінгу, через декілька хвилин прийшли рятувальники і сказали нам перейти на інший бік, тому що минулого разу в сьомому будинку вибухнув газ, тут могло статися те саме. Ми не були в Києві під час того прильоту, лише зранку приїхали з дачі глянути, що із квартирою, бо це поряд.
Максим: Вже ніде не було ні світла, ні води. Відкрили офіс забудовника, який виходить на вулицю Глибочицьку.
Віка: Так, буквально за 40 хвилин волонтери підійшли зі словами, що ми можемо заходити у вбиральню, їсти, нам усе привезли. Ми потім просто ходили довкола, зустріли сусіда з собаками, дали собакам попити, було досить спекотно.
Пам’ятаю, ми сиділи на лавці без нічого, собака був голодний, і до нас підійшла мешканка Татарки, у неї теж французький бульдог, і вона принесла багато їжі для собак, це було мило.
Віка: Квартира нашого сусіда постраждала вже вдруге, як і інші квартири, які виходять на Татарку. Нас врятувало, що квартира на інший бік, у двір, тут тільки деякі пошкоджені. У нього ж вікон немає, на двері натискаєш легенько пальцем — і все хитається.
Дві доби не можна було зайти у квартиру, дах валився, все розчищали. Наша квартира ціла, а відчуття було, що все падає на голову: балки, скло… і немає безпечного місця. Насправді безпечність коридору — це все фантазії, вона дуже умовна, бо може трапитися будь-що.
Ми піднялися на вулицю Січових стрільців, це була приблизно одинадцята ранку, і зазвучала повітряна тривога, були наступні вибухи. Ми розгубилися знову: де це безпечне місце? Так і ходили до вечора, потім друг нас прихистив.
Максим: Думали, як заспокоїти батьків, щоб не завдати зайвої шкоди. Ця подія вириває з життя, оскільки ти не йдеш до цього планово, до такого не готуєшся. Ще я згадував про робочі процеси, у які включений: що не надав доступи до файлів, що комусь не відписав, згадував, що в мене там у календарі, що доведеться скасувати, а що перенести.
Для мене важлива процедурність, бо коли є невизначеність, то люди починають вмикати свої механізми подолання проблем і на порожньому місці виникає казна-що. У цій ситуації добре спрацювали рятувальні служби, пожежники, поліція, воєнізовані загони. Все було організовано. Але що робити людям, які вийшли хто з чим?
Мені здається, якби ми були за Києвом, коли це все трапилося, то нам би було не легше. Є досвід із сьомим будинком, однак це все одно важко. Не тільки через матеріальну цінність, а через щось омріяне.
Ми тут дуже швидко адаптувалися, прижилися, вже розвідали місця, де з собакою гуляти вранці, а де ввечері.
Разом із тим з’явилося усвідомлення, що нам неабияк пощастило, могло бути гірше. А далі — найгірше відчуття (мені його важко вербалізувати), що ми стали жертвами, і тут же вмикається порівняння з іншими людьми, які постраждали більше.
Віка: Я була щаслива, що вдалося вижити, але водночас відчувала провину, що вижила, маю гроші й тимчасове житло. Коли я прокидаюся в чужій квартирі, маю відчуття, що я безхатько, хоч стільки збирала на свою.
Півтора місяця, які ми жили у своїй квартирі, я відчувала, що мені нарешті подобається квартира, будинок, подобається в Києві. Дуже хочемо додому, я сумую, але вже прилітало і ще може прилетіти. Поки що все геть незрозуміло, ніхто з нас не потягне відбудову, тому що це шалені кошти, треба зробити експертизу, демонтувати поверхи.
Максим: Всі знайомі хотіли допомогти. Ми вже знали, де будемо ночувати, тому довелося відмовляти десяткам людей, що не підемо в їхні квартири. Я звик допомагати комусь, а приймати допомогу важко.
Мені хотілося в офіс, колеги і коліжанки були у відрядженнях, була потреба закритись у якомусь приміщенні, ні з ким не комунікувати, нікому нічого не пояснювати, поки я ще сам не визначив своє ставлення до цього. Потрібен був час, щоб усе це переварити. Навала дзвінків і пропозицій допомогти не дратувала, але якось дезорієнтувала. Що робити? Я не відчуваю себе у дуже поганому становищі, але мені пропонують щось так, ніби я в поганому. Ми блукали, шукали тихе місце, щоб посидіти якийсь час — я, Віка і собака.
Що вважати перемогою?
Максим: Хороше запитання. Я відчуваю геополітичну несправедливість. Якщо взяти по максимуму, то щоб такі країни, як Росія, Китай, Туреччина, всі країни, які розвиваються, роблячи ставку на силу, агресію та на жахіття, не були такими сильними.
Віка: Для мене важливо це, а ще культурний фронт, бо дуже бісить. Я бачу постійну маніпуляцію з-за кордону, що це війна Путіна і його прибічників, а гастролюючі художники бідні-нещасні, виїхали через переслідування, і цей величезний наратив, що їх теж треба захищати.
Жителі Києва
Віка: Мене тішить, що місто оживає, люди можуть випити кави у кав’ярні, економіка працює. Десь це життя має продовжуватися, щоб були сили далі витримати.
Максим: Я навіть не знаю, якою повинна бути ситуація, щоб ми були в розпачі та злі на всіх і на все. І не хочу, щоб так сталось.
Віка: Я пишаюся «новими киянами», бо часом ці люди роблять набагато більше, ніж «старі кияни». Розвивають якісь місця, створюють нові, докладають зусиль, це мене дуже підносить.
Я швидко адаптуюся до нового Києва, і він мені подобається, бо він не зашкарубнув, а розвивається, приймає людей.
Максим: Мене, українськомовного хлопця, Київ прийняв доволі холодно. Я пам’ятаю, як інженери на роботі біля кавомашини перемовлялися: «А чого він Луночкін, а говорить українською?». Зараз Київ — це мій дім. Батьки 24-го лютого кликали у Червоноград, але там уже немає відчуття дому.
Мені подобається строкатість Києва. Ми деколи сперечаємося на цю тему. Мені імпонує деяка хаотичність забудови, не подобається одноманітна, як у спальних районах, або там, де великі житлові комплекси, схожі один на одного, ніби їх на принтері розмножили.
Подобається спостерігати за покращенням Києва. Ми рідко кудись виходимо, я мало гуляю по Києву, це завжди якісь робочі візити, але завжди бачу щось нове, зручне, класне.
Віка: Київ мого дитинства абсолютно інший духом, швидкістю, навіть ментально інший, він у мені живе. А з другого боку, цей новий Київ, який мені все ближчий. Я росла на вулиці Льва Толстого, балкон і вікна виходили на ботанічний сад. Цей шматочок тихіший, це окремий Київ, зовсім інший, але теж дуже сердечний. Я багато гуляю пішки, їжджу громадським транспортом, спостерігаю, як змінюються всі ці вулички. Мені подобається велике місто, і я звикла до великого міста — ти просто розчиняєшся тут.
Максим: Я згадав, як ми гуляємо, і тут: «О, тут ми спускалися на санках! О, тут моя черепаха похована!».
Зараз у Києві більше незнайомих людей починають розмовляти, раніше, мені здається, всі були більш ворожі. Впадало в око, що в метро на ескалаторі люди їдуть, як з м’ясорубки, всі такі набундючені, ну жах! Це змінилося, він якийсь добрий став.
Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.
Над матеріалом працювали:
Авторка: | Транскрибаторка: |
Софія Котович | Наталія Горда |
Коректорка: | Фотографиня та інтерв'юерка: |
Анна Пастушина | Христина Кулаковська |
| |